Глава 40

Аніра зробила ще кілька кроків і раптом зупинилася.

Біля мисливського будинку, на утоптаній землі, сидів брат. Він не помітив її появи. Уся його увага була прикута до маленької речі в руках.

Дерев’яного коника.

Грубо вирізьблений, з трохи перекошеною головою і надто товстими ногами. Торіон тримав іграшку обережно, але водночас стискав її занадто сильно.

Він водив коником по землі, повільно, зосереджено, залишаючи тонкий слід у пилюці. Час від часу зупинявся, нахиляв голову, прислухаючись до чогось, і тоді з його горла виривався тихий, протяжний звук.

Аніра не рухалася.

Вона спостерігала, як сонячне світло пробивається крізь гілля і лягає на скуйовджене темне волосся брата, як плечі хлопця здригаються від надмірного напруження, коли він намагається змусити коника «бігти» швидше. Як раптом зупиняється, хмуриться, не розуміючи, чому іграшка не слухається так, як він хоче.

У горлі Аніри щось стиснулося.

Торіон підняв коника ближче до обличчя, повернув його боком, нахилив голову ще сильніше. Його перекошені губи повільно розтягнулися в усмішці — щирій, дитячій.

— И-и-и… — протягнув він тихо.

Аніра мимоволі подалася вперед — лише на пів кроку — і одразу зупинилася знову.

Вона не хотіла лякати брата.

Стояла і дивилася, як той грається дерев’яним коником на подвір’ї старого будинку, серед лісу, що замкнув їх у своєму тихому колі.

Дівчина зробила ще крок.

Гілка під ногою зрадницьки тріснула.

Торіон одразу вловив той звук. Різко напружився, плечі сіпнулися, і він озирнувся.

— А-а-а-а-а, — протягнув він, помітивши сестру.

Хутко вскочив на ноги і рушив до неї — незграбно, але швидко, ніби боявся, що вона зникне.

— А-а-а, — знову повторив брат, намагаючись вимовити її ім’я.

— Привіт! — радісно озвалася Аніра.

Хлопець з розбігу вхопив її обома руками і міцно притиснув до себе. Надто міцно.

— Я… — почала Аніра і трохи закашлялася, відчуваючи, як повітря швидко покидає легені, — я також, кх-кх, рада тебе бачити.

Почувши кашель, Торіон відсахнувся. Перелякано глянув на неї, придивився — уважно, майже болісно.

— Все добре, — махнула рукою сестра, глибоко вдихнувши й відчувши легкий біль у ребрах. — Що це в тебе? — здивовано запитала вона, киваючи на іграшку в його руках.

— И-и-и, — протягнув хлопець і демонстративно показав коника сестрі.

Аніра всміхнулася. Обережно взяла іграшку.

Торіон різко озирнувся до будинку і тицьнув на нього пальцем.

— И-и-и-и, — спробував він знову щось сказати, напружено, але слова застрягли десь усередині.

Дівчина глянула на будинок.

Двері відчинилися, і з них вийшла Салея.

Аніра широко всміхнулася, але усмішка зникла так само миттєво, щойно дівчина помітила іншу постать поруч із матір’ю.

Дівчина випустила коника з рук і хутко рушила вперед.

— Що вона тут робить?! — гнівно вигукнула вона, наближаючись до будинку.

Почувши її голос, Салея різко рушила вперед і стала між Анірою та…

Тандрісою.

— Що вона тут робить? — повторила дівчина, ледве стримуючись, щоб не накинутися на жінку.

— Аніро! — гнівно гримнула матір і нахмурила брови. — Що на тебе найшло?!

Дівчина не реагувала — дивилася на Тандрісу.

І лише тепер помітила це.

У погляді жінки було менше звичної впевненості. Та холодна, відточена твердість, до якої Аніра звикла... — зникла. Погляд здавався важким. Під очима — ледь помітні тіні втоми.

Аніра чекала іншого.

Чекала ядучої відповіді — різкої, влучної, принизливої.

Чекала зверхності, захисту, звичного удару у відповідь.

Холодного, зневажливого гніву володарки Йонгу, яка ніколи не дозволяла собі виглядати слабкою.

Але нічого з цього не сталося.

Тандріса дивилася на неї мовчки. Втомленими очима — з ледь вловимим відчаєм. Із придушеною журбою, яку вона намагалася сховати, та це відчуття було сильнішим за неї.

Це була не та Тандріса, до якої звикла Аніра.

Не правителька.

Не володарка Йонгу.

Не та, перед якою схиляли голови.

Зараз перед нею стояла звичайна жінка.

Жінка, яку хтось зламав.

Скривдив.

Принизив.

— Вона вже йде, — тихіше мовила Салея, підійшовши ближче до Аніри й узявши доньку за руку.

Дівчина сіпнулася, відчувши дотик матері. Лише тепер глянула на неї. Усмішка сама вирвалася назовні — коротка, мимовільна. Материнські очі діяли заспокійливо. Вони гасили цю лють, приглушували її, ніби накривали теплим покривалом.