Глава 39

— Чудово! — гучно вигукнув імператор, здіймаючи руки.

Натовп майже миттєво вщух.

— Неймовірне видовище, — прошепотіла Олісея і глянула на Нерула.

Той не відповів.

Він відчував, як напруга поволі відпускає. Дивився на Річарда — і щиро радів, що той уцілів. Вижив.

У грудях несподівано народилося відчуття радості — крихке, тендітне, але водночас справжнє. Таке, якого він давно не дозволяв собі.

— Учасники пройшли перший етап! — проголосив Догмар старший. — Та залишився ще один…

Імператор замовк. Наче зважував слова. Насолоджувався паузою.

— Прийшов час другого етапу. І назва йому — «Зрада»!

Гнилон і Арен водночас глянули на імператора.

Перший — здивовано.

Другий — напружено.

Арен відчув цю жорсткість у голосі батька. Те, як він вимовив це слово. Без гри. Без піднесення. Як вирок.

— Може статися так, — продовжив імператор, — що ворогом стане той, кого ти вважав напарником. Другом. І тоді постане вибір. Підкоритися власним почуттям й інтересам… чи… — він обвів арену повільним поглядом, — слідувати клятві. Служити своєму володарю. Виконувати його накази без зволікань. Без запитань. Без роздумів.

Нерул навіть не встиг озватися.

Хотів — але не встиг.

— Починайте! — махнув рукою імператор.

Спершу Нерул не зрозумів, що це означає.

Зрозумів, коли почув скрегіт сталі.

Він різко глянув на арену — і відсахнувся.

Ті, що вижили. П’ятеро. Вони вже схрестили мечі між собою.

Почався бій.

Попри те що Річард стояв майже впритул до одного з кандидатів, атакував він іншого — дальнього. Його сусід учинив так само. Наче за мовчазною домовленістю.

П’ятого зарубали відразу — щойно пролунав наказ. Він розгубився. Не встиг зрозуміти. Не був готовий.

Удар за ударом.

Дзвін.

Ляскіт.

Ніхто не відступав.

Билися на рівних.

Та недовго.

Першим помилився Річард.

Юнак відкрився — хотів випередити супротивника, але той миттєво скористався слабинкою. Удар з розмаху.

Річард закричав і впав на коліно.

Нерул різко стиснув кулаки. Відчув, як Олісея вчепилася у його плече.

«Вставай» — промайнуло в думках.

Інший нападник уже заносив меч.

Сусід Річарда не розгубився.

Він відкрився — ризиковано, майже безрозсудно — і втрутився. Відвів лезо вбік, на мить закрив Річарда власним корпусом, змінив кут атаки, вигнувся і різко вдарив по іншому.

Той захрипів.

Учасник смикнув меч, намагаючись висмикнути його з тіла ворога.

Не зміг — лезо застрягло в обладунках.

Цим скористався третій.

Сусід Річарда помітив його вчасно. Прикрився щитом, викрутився, залишивши клинок у тілі, і перекотився вбік.

Нападник завмер. Розгубився.

Поглянув на Річарда.

Потім — на його сусіда, що вже віддалявся.

Тоді перевів погляд на власного напарника, який корчився, тримаючись за лезо.

Один короткий удар — і для нього все скінчилося.

Тіло впало долілиць.

Не гаючи часу, він кинувся навздогін за сусідом Річарда.

Та юнак був готовий.

Він підхопив меч.

Пролунав болісний крик під шоломом.

Тим часом нападник уже наздогнав його сусіда. Скористався тим, що той ще був на землі.

Удар.

Другий.

На третій щит не витримав — розлетівся на тріски.

Нападник замахнувся.

Та не встиг.

Річард підскочив ззаду й увігнав лезо в незахищене місце між шиєю та плечем.

Той хитнувся. Потягнувся до рани — і за мить повалився додолу.

Залишилося двоє.

Річард присів, витяг меч з тіла. Повільно підвівся. Зупинився навпроти свого сусіда.

Замахнувся.

І завмер.

Нерул бачив, як тремтить його рука. Як напружилися пальці. Як він вагається.

Чому?

Він почув, як між ними пролунали кілька слів — тихо, уривчасто, так, що не розібрати.

Річард знову відвів меч.

Замахнувся.

І в останню мить — знову зупинився.

Суперник не вагався.

Ударом вибив зброю з рук юнака.