Глава 37

«Дивно знову сюди повернутися», — подумав Нерул, ступаючи по кам’яних сходах арени, що вели до ложі. Підошви глухо вдаряли об стертий камінь, і кожен звук віддавався всередині коротким, сухим поштовхом.

З кожним кроком уривки з минулого ніби оживали. Потворні. Моторошні. Болісні.

Знову ці крики натовпу на трибунах — ще до початку вистави, ще до крові. Вони дратували. Гнівали. Та що гірше — живили ту бурю, яка наростала в ньому. Кожен вигук, наче спалах блискавки, бив десь глибоко всередині, наповнюючи те, що починало кріпнути.

Нерул відчував це дедалі чіткіше. Виразніше.

Цей незбагненний стан — відчувати частину себе, але… чужу. Холодну. Злу.

Вона не належала йому — і водночас була в ньому.

Це почалося ще вночі. Він прокинувся раптово, з напруженим подихом, від відчуття, що всередині щось ожило. Наче розплющило очі. Потяглося. Простягнулося до чогось за межами його зору — за межами розуміння.

Та він знав: це був потяг. Справжній. Невідворотний.

Щось поруч, майже торкаючись, кликало його до себе. Тягло. Нашіптувало без слів. Було надто близько. Набагато ближче, ніж раніше.

Нерул стримував це в собі. Стискав щелепи. Напружував плечі. Боявся, що воно ось-ось вирветься назовні. Не знав, чи взагалі таке можливе. Лише відчував.

Можливе.

Це не був колишній дотик спогадів минулого. Не щось абстрактне, вигадане, стерте часом.
Це чуже було живим. По-справжньому живим.

І холодним.

Йому хотілося з кимось поговорити про це. Полегшити тиск.
Але з ким?

Шаян?

Він тільки-но вмовив її погодитися на шлюб. Навряд чи вона була готова до такої відвертості. Їй і без того вистачало власних проблем. А почути, що твій майбутній чоловік носить у собі щось холодне, чуже…

Такі слова не зближують. Вони лякають. Відштовхують. Можуть віддалити ще далі.

А Нерул цього не хотів.

Попри все сказане нею, попри холод у словах і поглядах, він усе одно тримався за крихку надію: що колись, можливо, вона зможе його прийняти.

Не покохати. Ні.

Просто прийняти. Без страху. Без огиди.

Людей, яким він міг би довіритися, було і так небагато.

Батько?

Він знав — той готовий на все заради нього. Без вагань. Без умов. Та чи зрозуміє? Чи захоче зрозуміти саме це?

Тим паче попереду чекала важка розмова. Навіть не розмова — монолог.

І в цьому дивовижно великому світі коло тих, кому Нерул довіряв, звузилося до однієї-єдиної людини.

Аніри.

Він знову і знову намагався пояснити її вчинок самому собі.

Відчував, як йому бракує їхніх розмов. Її спокійного голосу з цією ледь вловимою ніжною хриплинкою. Її присутності.

І відчував ще дещо — те, що визнавати не хотів.

Його тягло до неї.

Спершу він ігнорував це. Відганяв, мов нав’язливу думку. Але це не зникало.

Нерул відчував це як зраду.

Зраду тієї, яку кохав — Шаян.

Зраду, якої не сталося — але думки… від них не втекти. Вони приходили самі. Без дозволу.

І попри все це він твердо знав: поговорити потрібно саме з нею.

Зізнатися в тому, що з ним відбувається.

Розповісти про холод, що шукає виходу зсередини.

Про тягу до чогось невидимого, але надто близького.

Про лють, що здіймається без попереджень, без причин.

Про цей голод…

Нерул точно знав — вона вислухає його. Зрозуміє. Можливо, навіть допоможе. Аніра ж така кмітлива, розумна, уважна та… приваблива.

Він різко зупинився, кліпнув очима — отямившись від власних думок, і відразу пошкодував про це. Крик натовпу вдарив у вуха, накрив з головою, прокотився хвилею по всьому тілу.

— Сюди, пане Догмар, — радісно мовив Гнилон, указуючи на ще одні сходи праворуч.

Нерул мовчки кивнув і рушив далі.

За мить він уже стояв біля входу до ложі.

Зупинився.

Глянув убік.

На арену.

Ковтнув, згадавши відчуття піску під ногами, людей, що стояли поруч. Тих, хто так і залишився там. Назавжди.

— Синку! — вигукнув батько, підводячись із центрального крісла. — Ну нарешті! Ти що, заблукав?

Нерул видавив із себе посмішку. Не хотів показувати, що не в гуморі. Не хотів образити. Пам’ятав — попереду важкий монолог.

— Трохи, — відповів він.

Зробив кілька кроків уперед і завмер, не знаючи, куди сісти. Погляд ковзнув по кріслах, по присутніх, по батькові.

Схоже, імператор це зрозумів.

Він повільно озирнувся, глянув на місця поруч. Обидва пустували. Погляд затримався на кріслі праворуч від нього. Дивився довго, аж поки різко не відвів очі.