Глава 36

Болючі, відчайдушні, нелюдські крики не лунали вже хвилин десять.

Одіон звик чути щось подібне. Вже давно був вірнійським таємнознавцем. Його ніхто не попереджав, що чужі муки — це частина роботи. Що завдавати біль іншим — теж частина роботи. Вбивати заради інформації — так само.

І до цього всього він давно звик, адже шляху назад не було. Таємнознавцем стають — ним і помирають.

Але… до Боденіра він звикнути не міг. До його методів.

Чоловік згадав, як уперше був присутній на допиті, що проводив Боденір. Тоді Одіон не міг збагнути: навіщо людині такого статусу особисто цим займатися. Заплямовувати руки кров’ю. Псувати такий вишуканий одяг. Витрачати час на те, що для інших було звичною роботою.

Більшість таємнознавців чудово справлялися самі. Калічили полонених методично і без зайвих емоцій — рівно настільки, щоб дістати потрібну інформацію. Почути те, що хотіли почути. Те, що хотів почути імператор.

Але Боденір… він не просто виконував свою роботу. Він насолоджувався нею сповна. Головний таємнознавець не раз називав це вивченням болю. Мистецтвом.

Для нього це не було катуванням, знущанням чи вбивством. Боденір бачив у цьому музику. Чув її. Потворну, ламку, але впорядковану. Він жадібно впивався кожною високою нотою бідолашного, якому доводилося виконувати цю виставу.

Одіон згадав, як його знудило, коли він уперше побачив роботу Боденіра. Навіть тоді, попри більш ніж десять років служби, його вивернуло від побаченого. Подібної, надлюдської жорстокості він не бачив ніколи.

Та найбільше лякало навіть не те, в що перетворилося тіло полоненого. Лякала посмішка. Ця нелюдська, задоволена посмішка Боденіра. Те, як він дивився на результат своєї праці — як художник на полотно після останнього мазка. От тільки пензель Боденіра був у крові. Як і він сам.

Одіон ще раз прислухався і глянув на зачинені двері. Йому було соромно, але він боявся. Боявся, що його покличуть долучитися до допиту цих двох, спійманих вірнійською розвідкою у чужому світі. Боявся знову побачити це жахіття — навіть тепер, після двадцяти років служби.

Двері різко відчинилися — Одіон сіпнувся, вирваний з думок.

Він глянув на Боденіра і ковтнув. Затамував подих. Доклав усіх зусиль, щоб не скривитися, не видати відрази.

Боденір лише посміхнувся. Так, наче щойно вийшов із трактиру і несподівано зустрів старого товариша. Посмішка була дивовижно щирою — і від того ще моторошнішою.

— Як усе пройшло? — запитав Одіон, хоч і звідси чув, як.

Головний таємнознавець усміхнувся ще ширше і провів рукою по лобі. Пальці ковзнули по згустках крові. Чужої. Він зробив це так буденно, ніби не помічав ні плям, ні розводів, що вкривали його обличчя. Наче вмився кров’ю — і просто забув витертися.

— Чудово! Він усе нам розповів! — радісно мовив Боденір і поклав руку Одіону на плече.

Той напружився. Усередині все стиснулося.

«Прірва» — подумки вилаявся Одіон, адже рука головного таємнознавця була не чистішою за його обличчя.

— Надішли послання імператорові, — тим самим життєрадісним тоном продовжив Боденір. — Нам варто зустрічати гостей.

Одіон повільно звів брови.

— Кого саме? — запитав чоловік.

Боденір приклав палець до вуст.

Від цього жесту Одіона ледь не знудило. Він дивився, як головний таємнознавець повільно провів язиком по засохлій крові, наче пробував її на смак.

— Дівчину, — зненацька урочисто мовив Боденір і ткнув Одіона тим самим пальцем у груди, залишивши темну пляму на його чистому одязі.

Почуте збентежило Одіона сильніше, ніж сам жест.

— Дівчину? — перепитав він. — Навіщо вона йонгійцям?

— О! — Боденір ледь не сплеснув у долоні, ніби тільки цього і чекав. — Це дуже цікаве запитання. І відповідь на нього… — таємнознавець на мить заплющив очі, смакуючи спогади, — відповідь була незабутньою.

Головний таємнознавець провів язиком по вустах.

— Він, звісно, намагався триматися. Видно, що був досвідченим розвідником. Але… — Боденір плямкнув і всміхнувся, — недостатньо досвідченим, щоб убити себе до того, як усе почалося.

— Як той перший? — перепитав Одіон, згадавши полоненого, що покінчив із собою, щойно дізнався, хто саме їде на допит.

— Так, — коротко кивнув головний таємнознавець.

— То навіщо вона їм? І де вона зараз? — продовжив Одіон.

Він очікував почути будь-що: що йонгійці знайшли вірніт, дістали квітку з «проклятого краю», який палав уже кілька днів, привезли цінну інформацію.

Але… дівчина?

— Це не просто дівчина, друже, — продовжив Боденір і знову поклав руку на інше плече Одіона, поплескавши його майже по-батьківськи. — Ця дівчина напередодні вирізала табір лісоходів.

— Що? — Одіон не втримав здивування. — Як таке можливо? Одна?

— Одна, — спокійно відповів Боденір, не зводячи з нього погляду.

— Може, він бреше? — обережно запитав Одіон, уже шкодуючи про ці слова, розуміючи, що може образити співрозмовника.