Глава 35

Вже майже розвиднілося.

Ніч відступала неохоче. Небо на сході світлішало — спершу холодним, розмитим попелястим сяйвом, потім тонкою смугою блідого світла, що повільно розширювалася. Зорі гасли одна за одною — не зникаючи різко, а ніби втомлено згорталися в порожнечу.

Зірік відчув її присутність лише тоді, коли вона вже стояла навпроти нього. Різко озирнувся. Оглянув дівчину з ніг до голови — і завмер. Її вигляд заворожував його і раніше, але зараз… зараз вона здавалася незрівнянною в цій дивній, та водночас привабливій сукні.

Чоловік озирнувся на інших. Ті спали на розстеленій соломі, притискаючись один до одного. Втома від дороги взяла своє. Та не лише вона — відчуття невідомості забрало решту сил, зваливши людей з ніг.

Зірік знову глянув на неї і повільно підвівся.

— Він тебе не скривдив? — з тривогою в голосі нарешті запитав, ще раз окинувши її поглядом.

Калія коротко всміхнулася.

Чоловік похитав головою.

— А ти його?

Цього разу вона не всміхнулася. Дивилася йому в очі, наче шукала там щось важливе. Зірік відчув цей погляд. Скривився.

— Не можу заснути… — почав він і опустив голову, глянувши на руки. — Це відчуття… таке дивне.

— Я знаю, — перебила дівчина і присіла поруч.

Чоловік розгубився, глянувши на сукню, що вкрилася соломою. Вона вловила його погляд і мовчки вказала на місце поряд. Зірік сів, спершись спиною об стовп, що підтримував невелике накриття. Калія вмостилася поруч.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Обоє дивилися на небо, де танули останні зорі — зникали, ніби їх там ніколи і не було.

— Я зараз вирушаю до міста, — нарешті мовила Калія.

— А ми? — здивовано запитав Зірік, кинувши погляд на людей.

— Вас заберуть згодом, — не приховуючи суму, відповіла дівчина. — Вам нічого не загрожує, — додала вона й глянула на нього.

Зірік кивнув. Він довіряв їй повністю — як і всі. Хоча… чи був у нього інший вибір?

— Чому ти врятувала мене? — несподівано запитав чоловік, уперше за довгий час глянувши їй прямісінько в очі.

Вона не відвела погляду. Мовчала. Дивилася на нього впевнено — і раптом відвернулася.

— Чому допомагаєш нам зараз? — додав він і трохи нахилився, намагаючись знову впіймати її погляд.

Потягнувся до неї рукою. Доторкнувся.

Калія відразу перевела погляд на нього.

— Я не знаю, — тихо відповіла дівчина й обережно прибрала його руку. Відкрила рота, хотіла сказати ще щось, але завагалася — і змовкла.

Вона підвелася. Випрямилася, обтрусивши сукню від соломи, і рушила до виходу.

Зірік вскочив на ноги слідом, зробив крок за нею. Калія зупинилася, опустила голову. Він почув її важке зітхання.

Дівчина різко озирнулася і глянула на людей. Потім — на нього.

— Певно, це звичка, — мовила тихіше. — Допомагати іншим. Це… — вона відвела погляд убік, на горизонт, де вже пробивалися перші промені сонця, — єдине, що в мене залишилося від людини. Від мого минулого.

Зірік похитав головою.

— У тобі більше людського, ніж у будь-кого з цього світу. Я… — він замовк, ковтнув. — Я захоплююся тобою. З першої нашої зустрічі. Боюся…

Калія всміхнулася.

Чоловік відповів їй такою ж невпевненою усмішкою.

— Так. Боюся, але захоплююся. І тепер, коли згадую той випадок коло гори… — він знову запнувся. — Мені шкода, що я тоді так вчинив. Я справді бачив у тобі монстра.

Зірік замовк і несвідомо ковзнув поглядом їй між грудьми — туди, де під сукнею ховався вир.

Він відчув імпульс. Легкий дотик. Але, на його здивування, не холодний.

Навпаки.

Теплий.

— Але тепер я бачу в тобі людину… дівчину. Дуже вродливу дівчину.

Чоловік замовк, трохи опустивши голову, ніби йому стало соромно за власні слова.

Калія знову всміхнулася. Підійшла ближче. Провела рукою по його плечу, розгладила складку на його сорочці.

— У цьому і біда, Зірік, — тихо мовила вона, дивлячись йому в очі. — Там, під горою, ти бачив правду. Справжню мене.

Вона затримала подих.

— Монстра.

Зірік відкрив рота, щоб заперечити, але дівчина не дозволила. Легко приставила палець до його вуст.

— І цього не змінити. Скоро ти і сам станеш схожим на мене. Зненавидиш мене за те, що я врятувала тебе. За те, що прирекла на цю долю.

Вона говорила рівно, без гніву — наче давно прийняла ці слова.

— Єдине, що ти ще можеш зробити… — Калія на мить замовкла, підбираючи слова, — до того, як це станеться, — це зробити так, щоб іншим було за що назвати тебе людиною.

Вона відвела погляд.

— Бо прийде час, коли вони бачитимуть у тобі людину… але нею ти вже не будеш.

Калія опустила голову.