Глава 34

Розмова обіцяла бути непростою. Та від цього рішучість Нерула ні на мить не згасала — навпаки, здавалося, лише кріпла, стискаючись усередині твердим, холодним вузлом.

Чоловік увійшов до колишніх казарм і завмер, наштовхнувшись на десятки поглядів. Важких. Напружених. Усі, як один: мешканці Кадеми і охоронці, що їх стерегли, дивилися на нього з неприхованим страхом і тривогою. Повітря в приміщенні ніби загусло, наповнилося глухою тишею, у якій було чутно лише чиєсь стримане дихання.

Охоронці шанобливо вклонилися, опустивши голови — і більше їх не підіймали, доки чоловік не рушив далі повз них. До тих самих дверей. До тієї самої жінки.

Він зупинився навпроти входу.

Завагався.

Рука завмерла над дверною ручкою, не торкаючись її. У цю коротку мить усі звуки навколо ніби віддалилися, залишивши його наодинці з власними думками.

Дорогою сюди він намагався підібрати якомога влучні слова, які навіть не мріяв колись сказати. Слова, що не мали з’явитися на світ.

Але зараз… це було хвилююче і моторошно водночас.

Ні, самі слова його анітрохи не лякали. Лякали обставини, за яких він їх промовить, і те, як це прозвучить. Яку вагу матиме кожен склад. Який слід вони можуть залишити. І що здатні накоїти.

Нерул ковтнув, відчувши сухість у горлі, і нарешті штовхнув двері.

Шаян стояла біля вікна, вдивляючись у щось за ним. Ліворуч, на ліжку, сиділа літня пара. Щойно вони помітили чоловіка, обоє різко вскочили на ноги — й одразу ж кинулися до протилежного ліжка. Зупинилися поруч із Малі, стаючи між нею та дверима.

Нерул затримав погляд на дівчинці — і ледь не скрикнув.

Не було більше тієї чарівної усмішки з ямочками на щічках, такими ж, як у матері. Не було дитячого вогника в очах. Нічого з того, що він пам’ятав.

Малі сиділа нерухомо, втупившись собі під ноги. Чоловік помітив страх у її погляді — глибокий, затиснутий усередині. Він напружився, адже дівчинка навіть не відреагувала на його появу. Не підскочила. Не кинулася обіймати. Не всміхнулася і не вигукнула його ім’я. Нічого.

Лише порожній погляд у нікуди. Опущені плечі. Важке, нерівне дихання. І очі — почервонілі від сліз.

Нерул стиснув булочку в кишені сильніше, потім дістав її. Хотів усміхнутися до Малі, але відчув, що не може. Наче її страх перейшов і на нього — варто було лише переступити поріг цієї кімнати.

Він глянув на старих. Ті дивилися на нього з острахом, мовби намагалися прикрити дитину власними тілами. Старий лише скоса зиркав на Шаян, яка і надалі стояла біля вікна, не повертаючись і не озираючись.

Нерул зробив крок.

— Не підходь, — тремтячим голосом видавив із себе старий і повністю закрив собою Малі.

Чоловік звів брови, не розуміючи, звідки цей страх. Що він зробив, аби на нього дивилися саме так? Так, він убив того охоронця, але ж… той був їм недругом. Ворогом. Та, здавалося, всі навколо бачили це інакше. Для них убивство залишалося вбивством — без виправдань і пояснень.

Нерул прислухався до себе і подумки скрикнув. Бо саме зараз, у цю хвилину…
Він думав інакше.

Розум виправдовував його вчинок. Спокійно. Холодно. І це здавалося нормальним. Природним.

Щось усередині нього відгукнулося на цю думку. Наче прокинулося після довгого сну. Заворушилося. Потягнулося. Задоволено всміхнулося, ніби саме це виправдання дало йому силу. Підживило. Порадувало.

Шаян нарешті озирнулася. Глянула йому в очі, потім — на руку з булочкою. Перевела погляд на старого і ледь помітно кивнула.

Той невдоволено засопів, але все ж відійшов убік, потягнувши за собою стареньку.

Вони рушили до виходу і зупинилися навпроти Нерула. Старий ще раз озирнувся на Шаян — так, ніби благав її поглядом передумати. Але жінка лише знову кивнула, підтверджуючи своє рішення.

Нерул відійшов убік, і обоє вийшли з кімнати. Чоловік хутко глянув на Малі, сподіваючись, що тепер вона бодай подивиться на нього. Та дівчинка була наче в трансі: дивилася в одну точку і лише час від часу кліпала.

— Що… — почав Нерул, не в змозі бачити Малі в такому стані. — Що з нею?

Він перевів погляд на Шаян, яка і сама дивилася на доньку. Жінка провела долонею під очима, ніби стираючи сльози, хоча їх там не було — лише ледь помітне почервоніння.

Вона підійшла до дівчинки, взяла її за руки, та Малі ніяк не відреагувала.

— Я… — невпевнено почала Шаян, ковтнула і знову протерла очі. Цього разу на віях з’явилися дрібні сльози. — Я не знаю, — закінчила вона і сіла поруч із донькою.

Нерул зробив кілька обережних кроків. Глянув на жінку, побоюючись, що вона не дозволить, що знову прожене його. Та Шаян ніяк не відреагувала: дивилася лише на доньку, повільно гладячи її волосся.

— Вона стала так поводитися після першого видіння…

— Першого? — перепитав Нерул і підійшов ще ближче. — Були інші?

Жінка з докором глянула на нього, ніби він мав і так це знати.

— Були… — тихо відповіла Шаян і зітхнула. — Ще два.

Нерул повільно присів поруч із Малі, відклав булочку вбік і повільно простягнув до дівчинки руку. Доторкнувся. Завмер, прислухаючись — до її дихання, до власного серця.