Глава 33

Першими на себе прийняли удар старші.

Він відчув це ще до того, як побачив. Глибоко під землею — як порушення ритму, як тріщину, що пройшла крізь усе сплетіння. Коріння, старе й сильне, здригнулося. Те, що тримало ліс століттями, раптом втратило рівновагу.

Вогонь.

Він ще не торкнувся його, але тепло вже просочувалося вниз — настирливе, зле, пекуче. Ґрунт почав пересихати. Волога зникала. Корені, що ще мить тому були повні життя, стали порожніми, мов висмоктані.

Зв’язки зі старшими, глибокі, старі, обривалися один за одним.

Він відчував, як тепло підіймалося вгору по їхніх тілах, як життя відступало без спротиву. Старші не боролися. Не кликали. Не благали.

Вмирали мовчки.

Він направив носіїв уперед, до межі, аби побачити їхніми очима.

Побачив.

Полум’я стояло стіною — і водночас рухалося. Воно підіймалося по стовбурах, облизувало кору, проникало у тріщини. Сухе тріщало першим. Живе — опиралося довше. Листя спалахувало миттєво, згортаючись і зникаючи, гілки чорніли, осипалися, ламалися під власною вагою.

Він бачив, як жар входить у дерево. Як воно наповнюється ним зсередини.
Як життя відступає повільно — шар за шаром.

Через чужі очі він бачив це так, ніби горів сам. Тепло стискало. Сушило. Рвало. Те, що мить тому було щільним і живим, тріскалося, розходилося, перетворювалося на порожнечу.

Кожне дерево помирало окремо.

І кожну цю смерть він бачив.

І відчував.

Світ розмивався від жару. Повітря тремтіло, ніби хотіло розірватися. Зелене ставало чорним, чорне — крихким. А потім не лишалося нічого — лише попіл, що осідав там, де щойно було життя.

Він спробував відкликати носіїв.

Не встиг.

Вогонь спалахнув і з іншого боку лісу — раптово, несподівано. Канал зв’язку перерізало. Носії завмерли. Стояли серед полум’я, не рухаючись, ніби щось усередині них вигоріло раніше за плоть.

Він бачив, як вони падали.

Як чорніли.

Як зникали в обіймах полум’я.

Кожен розрив зв’язку бив хвилею болю. Сплетіння стискалося, рвалося, втрачало цілісність. Те, що він ростив циклами, зникало за миті.

Біль розсіював його. Збивав з ритму. Відволікав. Увага рвалася разом зі сплетінням — він втрачав здатність утримувати всіх одразу. Сигнали накладалися, плуталися, зникали. Там, де ще мить тому була чіткість, залишався лише глухий шум і запізніла реакція.

Він намагався зосередитися — та кожна нова втрата лише погіршувала його стан. Хотілося кричати, але... як? Хіба він може? Адже був всього-на-всього квіткою.

І тоді він зрозумів.

«Це не зупинити. Мені не втекти.»

Звісно, він міг відтягнути рештки носіїв, що ще залишалися під його контролем, до каменю — вглиб печер, у холод і темряву, куди полум’я не дістане. Міг урятувати їх.

Але не себе.

Сам він був приречений.

Якщо вогонь дійде — він згорить швидко, відчуваючи, як тепло входить у нього з усіх боків, як висихає і тріскається все живе. Якщо ж полум’я омине — він задихнеться. Повільно. Без різкого болю. Ґрунт стане сухим і мертвим, повітря зникне, волога випарується. Коріння більше не зможе дихати. Кожен цикл стане важчим за попередній, кожен імпульс — слабшим.

А якщо ні те, ні інше — він просто почне гнити.

Живим.

Його тіло залишиться у темряві, нерухоме, але ще здатне відчувати. Процеси сповільняться, зламаються. Те, що мало живити, почне руйнувати. Він не зникне відразу — розкладатиметься, розсипатиметься зсередини, втрачаючи форму, але не усвідомлення.

Це буде не смерть.

Це буде нескінченне згасання.

Полум’я дісталося глибше, ніж мало б. Туди, де раніше було безпечно. Де ґрунт ще тримав вологу, а тепло розсіювалося. Тепер воно проникало всередину — настирливо, нестримно.

Він відчув, як горить.

Не спалахом — повільно. Наче його тіло наповнювали сухістю. Коріння пекло. Воно втрачало гнучкість, ставало ламким, тріщало зсередини. Сплетіння стискалося, скорочувалося, ніби його силоміць згортали, вириваючи частини живцем.

Відмирання не було миттєвим. Спершу зникала чутливість. Потім — зв’язок. І лише тоді — сама частина.

Сигнали згасали.

Одні — раптово, без попередження. Інші — тягнулися, рвалися, затухали з затримкою, залишаючи після себе фантомний біль. Він намагався втримати їх, але кожна спроба давалася дедалі важче.

Увага розсипалася.

Біль не давав зосередитися. Він більше не міг тримати всіх носіїв одразу. Фокус зісковзував, розпадався, губився між сплетіннями. Там, де ще мить тому він керував точно і цілісно, тепер виникали провали. Носії виходили з-під контролю не тому, що він їх відпускав — а тому, що не міг більше втримати.

Кожен новий імпульс вимагав зусилля.

Кожна команда — болю.