Глава 31

Нерул сидів у внутрішньому замковому дворі для тренувань, спостерігаючи за Річардом та Сатасом. Обоє вміло вимахували мечами, вже не раз перемігши всіх уявних ворогів. Чоловік бачив, як Сатас старанно виконує обіцянку, дану йому раніше, — підготувати Річарда до випробування. Він раз по раз показував нові прийоми, а хлопець, у свою чергу, зосереджено і наполегливо їх повторював.

Нерулу навіть здалося, що за цей час вони потоваришували. Постійно про щось жваво перемовлялися, сміялися. Чоловік чув їхні жарти, хоч і не завжди розумів зміст. Більше того — складалося враження, що ці жарти взагалі були не для сторонніх: обидва раз у раз озиралися, перевіряючи, чи ніхто їх не підслуховує. Нерул намагався збагнути, що в цьому веселого, та фраза про коня, який осідлав барана, здавалася йому геть не смішною.

Як би там не було, спокій Нерул знаходив лише тут. Просто сидячи і спостерігаючи, як тренуються інші. Він відчував, як тіло саме проситься до меча, та після випадку з убивством вартового намагався не торкатися зброї.

Тепер він уникав будь-яких конфліктів, адже помітив — щось змінилося. І цього разу мова йшла не про минуле, не про Догмара, що, здавалося, чатував десь усередині, терпляче чекаючи миті, коли зможе заволодіти свідомістю і тілом повністю. Ні.

Нерул вловлював у собі щось чуже.

Він не міг пояснити цього ані собі, ані — тим паче — комусь іншому. Але знав напевне: воно справжнє.

Холодне.

Та…

Голодне.

Це щось дивилося на світ його очима. Спостерігало. Чекало. І Нерул добре це відчував. З кожним днем йому дедалі частіше здавалося, що щось наближається. Невидиме. Невідоме. І цей чужак усередині реагував на нього.

Ніби тягнувся до того, чого Нерул не бачив.

Лише передчував.

Окрім усього цього, він згадав останню розмову з Анірою. Тепер, коли емоції трохи вляглися, Нерул шкодував, що не був таким спокійним тоді. Він пам’ятав кожне своє слово.

«Ти використала мене», — згадав він і зажурливо опустив голову.

Нерул сподівався, що вона спробує виправдатися. Та Аніра не зробила цього. Лише кивнула. Розвернулася. І пішла.

Чоловік був готовий заприсягтися: певно, і в ній жило щось холодне… але не голодне — радше нещасне. Можливо, навіть трохи зламане. Вона старанно це приховувала. Нерулові дедалі важче було зрозуміти, яка з Анір справжня.

Та, що вічливо посміхається і не відводить своїх чарівних зелених очей.

Чи та — холодна, мовчазна, трохи похмура Аніра, котра з гордо піднятою головою приймає правду, хоч сама озброєна брехнею.

Нерула лякав сам факт, що він не міг збагнути, яка з них справжня. А ще гірше було те, що єдина людина в цьому світі, котрій він довіряв — зрадила його.

Хоча, якщо подумати, нічого страшного не сталося. Навпаки — тепер він знав причину втрати власної пам’яті. Та спроба нацькувати його на Шаян не переставала бентежити і ранити. І від цього ставало лише гірше.

Нерул підвів голову, намагаючись утекти від думок, що, мов хижі звірі, переслідували його. Глянув на Річарда, котрий щось весело розповідав Сатасу, розмахуючи мечем у різні боки. Той лише кивав — як завжди стриманий, але уважний.

І раптом Нерул відчув: у ньому більше немає неприязні до Сатаса. Ні ворожнечі, ні настороженості. Геть нічого. Це зникло. Якщо під час першої зустрічі він бачив у ньому ворога, то тепер — ні.

Чоловіка лякало й інше: це відчуття поширювалося на всіх мешканців Гоффи.

На мешканців цього світу.

І це лякало.

Нерул не розумів, що з цим робити. Боротися… чи ні?

А може, так і повинно бути? Може, це природно? Адже тепер він удома.

Чоловік засопів, відвів погляд убік — та навіть там бачив обличчя Шаян. Згадав її останні слова:

«Прошу, не приходь кілька днів. Я хочу побути… сама».

Спогад ударив різко, і на душі стало геть паскудно.

Найгіршим було те, що він так і не зрозумів, як допомогти мешканцям Кадеми. Що мусить зробити, аби врятувати її. Нерул добре усвідомлював: урятувавши її народ, він урятує і Шаян.

Але як?

«Її народ, а не мій», — подумав він, впіймавши себе на цій думці.

— Не потурбую? — почувся поруч тихий жіночий голос.

Нерул навіть не повернувся в її бік — чудово знав, хто це. Лише мовчки відсунувся ближче до середини лави, даючи зрозуміти, що не заперечує.

Олісея не сідала. Стояла і мовчки спостерігала за ним. Її погляд ковзав по його тілу, зупинявся на обличчі. Здавалося, вона щось зіставляла. Згадувала. А може, просто дивилася довше, ніж дозволяла собі раніше.

Зрештою жінка сіла. Перевела погляд на майданчик, де Сатас саме показував прийоми мечем — повільно і плавно, розкладаючи кожен на окремі, вивірені рухи.

— Чому це відбувається з нами? — несподівано, з роздратуванням у голосі, запитала вона і подивилася на Нерула.

Чоловік підвів на неї погляд, звів брови і насупився, геть не розуміючи, про що мова. Олісея це помітила.

— Спершу ти зник. А тепер з’явився… і мені здається, що ти…