Глава 29

Більшу частину шляху всі мовчали. Ніхто не наважувався порушити цю давучу тишу. Вона лежала над дорогою важким тягарем, притискала груди. Лише глухий стукіт копит та рипуче потріскування воза раз по раз розганяли її, але не могли розігнати до кінця.

Рідана сиділа праворуч від Моріса. Час від часу вона озиралася на полонених, помічаючи їхні виснажені погляди, згорблені спини, збитий крок. Та зараз їй було байдуже на них. Її хвилювало геть інше. Розвідниця чекала, що от-от — варто лише затримати погляд на узліссі трохи довше — і з лісу вийде брат. Махне рукою. Окликне їх. Наздожене.

Та нічого з цього не сталося. Лише тиша, скрип воза та втомлене, нерівне дихання полонених, що плелися позаду, підіймаючи дрібний пил на дорозі. Жодного натяку на брата. Жодного руху між деревами.

Минула не одна година, перш ніж Рідана зневірилася повністю. Дівчина ще раз озирнулася — востаннє. Заплющила очі, наче намагаючись змусити їх побачити ясніше, видобути з темряви бодай примару знайомого силуету. Розплющила їх знову.

Нічого.

Більше Рідана не озиралася. Їхала мовчки, дивлячись перед собою, борючись із тривогою, що душила зсередини, стискала горло і не давала зробити повний вдих.

На здивування всіх присутніх, Калія поводилася так само спокійно. Занадто спокійно. Після того випадку в лісі в ній ніби щось змінилося. Її погляд став не таким різким і хижим. В очах з’явилася втома.

Дівчина їхала, втупившись собі під ноги, наче саме там, у цій монотонній дорозі, ховалася відповідь на її запитання.

«Як таке можливо? Що це взагалі було?»

Та найбільше її хвилювало інше.

«Якщо це правда — що з цим робити?»

Калія перебирала думку за думкою, повільно, наче перегортала сторінки книги, що були порожніми, без жодного рядка. Геть нічого. І від цього ставало тільки гірше.

Моріс же був досвідченим торговцем. Він добре розбирався в людях, умів читати між словами і поглядами. Бачив настрій обох дівчат, відчував їх напругу. Мав безліч запитань, але не наважувався заговорити — боявся порушити цю крихку тишу. Бо знав: у кожної з них на серці зараз панувала буря. І варто було лише відкрити рота — ця буря могла вирватися назовні і хто знає, що станеться.

І якщо до Рідани він ставився спокійно, то Калію боявся. Сам не міг до кінця пояснити чому, але боявся. Вона сиділа ліворуч від нього, і часом чоловікові здавалося, що від неї тягне… холодом. Справжнім, не уявним. Це не був порив вітру. Ні. Наче повітря поруч раптово ставало гострим, кусючим. Він відчував це пощипування шкірою, мов дрібні голки.

Скоса, обережно, щоб вона не помітила, Моріс поглядав на неї — і не бачив нічого. Нічого такого, що могло б пояснити цей страх.

Хіба що одного разу… Йому здалося, що під її сорочкою спалахнув короткий помаранчевий відблиск. Мить — і зник. Він дозволив собі затримати погляд довше, ніж варто було. Та, помітивши її очі, що раптово підвелися, Моріс поспіхом відвернувся.

У її погляді не було ні гніву, ні роздратування. Геть нічого.

І саме цей спокій лякав найбільше. Сильніше за все, що він бачив у своєму житті.

Та вже за кілька годин чоловік зрозумів, що боятися слід було не Калію.

— (вірнійська) Патруль! — вигукнув Моріс і різко озирнувся назад.

Розвідники, що йшли слідом за возом, супроводжуючи полонених, лише коротко кивнули. Рідана трохи привстала, напружено вдивляючись у шлях — хоча вершників, що наближалися назустріч, і без того було добре видно.

Десятеро. У легкому спорядженні. По двоє в ряду. Кінь до коня. За плечима — луки та сагайдаки. Мечі поки що залишалися в ножнах.

Лише Калія ніяк не відреагувала. Дивилася під ноги. Мовчала.

— Ви пам’ятаєте, що робити? — з тривогою запитав Моріс, глянувши на розвідницю.

Та кивнула.

Чоловік перевів погляд на Калію.

Вона і далі мовчала.

— Ти пам’ятаєш, що робити? — не витримала та крикнула Рідана, з острахом глянувши на розвідників.

Калія нічого не відповіла. Лише повільно підняла голову і глянула на розвідницю — рівно, без емоцій, так, ніби питання пролунало десь здалеку.

— Нас усіх уб’ють… — ледь не простогнав Моріс і знову глянув на патруль. Насупився, мимоволі стискаючи поводи. — Чому їх так багато? Щось, прірва, не так, я це…

— Стули пельку, — наказала Калія.

Чоловік урвався на півслові. Хутко замовк і перелякано глянув на неї, ніби щойно почув щось набагато страшніше за власні думки.

Спокійна.

Та чи так це?

Калія нарешті перевела погляд на вершників, що невблаганно наближалися, а тоді — на небо.

Високе, чисте, байдужо-блакитне.

Жодної хмаринки. Навіть найменшої.

— (вірнійська) Вітаю вас! — вигукнув перший вершник, перегородивши шлях.

— Пр-р-р-р! — потягнув за поводи Моріс. Коні неохоче спинилися, фиркнувши. — І я вас вітаю, шановний!

Незнайомець нічого не відповів, лише махнув рукою іншим вершникам. Ті хутко роз’їхалися в боки, замикаючи коло навколо воза і людей. Кінські копита глухо вдарили по втоптаній землі, повітря наповнив запах пилу.