Глава 28

Ульфрід Дофрок ненавидів гоффійські землі. Його нудило від лісового смороду, від людей, що його оточували. Нудило від усього, що бодай якось нагадувало: він — на чужині.

Ульфрід щиро любив рідний край. Його безкраї поля. Повітря, що наповнювало груди свободою. Людей, які були поруч — підтримували, були своїми, навіть якщо кровно такими і не були.

Він уже збирався вирушати додому — до Йонгу.

Аж поки не з’явилася вона — Тандріса Кнайтхолд.

Ульфрід усім серцем прагнув відмовити, але це б означало здобути смертельно небезпечного ворога.

Окрім наказу, пролунав і дзвін монет — довгий, урочистий. Занадто щедрий для такого простого завдання: прибути на місце, забрати те, на що вкажуть, і доправити це до Гоффи. Та ще й у супроводі йонгійських вершників.

Колись Ульфрід і сам мріяв стати одним із них. Але швидко з’ясувалося, що він — заслабкий. Уже на першому випробуванні кінь показав йому, ким він є насправді: торговцем, що мандрує світом, а не воїном, який підкорює чужі.

Тож вибору не залишалося.

«Локтус так Локтус» — подумав він тоді.

Чоловік споряджав караван, бажаючи якнайшвидше виконати завдання, коли раптом Тандріса запропонувала залишити його дітей і дружину у Гоффі, мовляв, так буде краще для них.

Усі свої мандрівки Ульфрід завжди здійснював разом із родиною. Він навіть не уявляв, як це — вирушити без них. Хоча шлях до Локтуса важко було назвати подорожжю. Так… день туди, день назад.

Він спробував подякувати за пропозицію, та вже тоді відчув щось недобре. Тандріса рішуче стояла на своєму — і пропозиція швидко перетворилася на наказ.

І тепер, сидячи під возом обозу і з жахом спостерігаючи, як на них насувається ціла навала грабіжників і головорізів, він дякував богам. Дякував Тандрісі — за її наполегливість.

За те, що його родина не загине тут і зараз. Не впаде, як той йонгійський вершник, убитий пострілом у голову. Їх не проштрикнуть стріли із залпу, перетворивши тіло на криваве місиво. Їм не відрубають голову, як ще одному вершнику щойно. Полум’я, що пожирало весь обоз, не торкнеться їхніх тіл.

Рідні були в безпеці.

Їм нічого не загрожувало.

І з цією думкою Ульфрід Дофрок зустрів смерть.

***

Спершу почувся гомін. Тихий, віддалений — але він швидко наближався, наче буря.

Гнилон підвів голову, глянув на двері і ледь помітно всміхнувся сам до себе.

— Довго чекати не довелося, — задоволено мовив він.

Гомін переріс у лайку. Долинули крики, лязкіт металу і чийсь писк, що швидко урвався.

Двері з тріском відчинилися — і в кабінет вскочила Тандріса.

Навіть без обладунку вона виглядала войовниче.

На ній було темно-синя сукня, майже чорна, з жорсткого сукна. Високий комір приховував шию. Плечі підкреслювали вузькі металеві накладки, а на грудях чітко виділявся сріблястий орнамент — кінь, що стояв на дибах. Волосся було зібране на потилиці в стриманий, тугий вузол.

Слідом за нею влетіли вартові. Вони перелякано зиркнули на Гнилона — бачили його розсерджений погляд, але не наважилися навіть торкнутися жінки. Добре знали, хто вона.

Позаду, в коридорі, стояли йонгійські гвардійці — кремезні постаті в грубій броні, з мечами в піхвах на поясах та круглими щитами. Їхні обличчя були суворі і нерухомі. Вели себе спокійно, майже байдуже — давно звикли, що їхня володарка дозволяє собі настільки нахабні вторгнення.

— Як це розуміти? — викрикнула Тандріса, зупинившись навпроти Гнилона, спершися кулаками на стіл і трохи нахилившись уперед.

Владика Гоффи коротко кивнув вартовим. Бідолахи низько вклонилися і поспішили зникнути за дверима, обережно зачинивши їх.

— Радий тебе бачити, — мовив Гнилон і ледь усміхнувся.

— До прірви цю вічливість! — рявкнула Тандріса.

Чоловік навіть не здригнувся. Залишався спокійним і впевненим. Поставив навпроти неї келих з вином і жестом запропонував сісти. Тандріса не зводила з нього погляду — та вже за мить сіла.

Гнилон налив жінці вина і знову всміхнувся. Тандріса з підозрою ковзнула поглядом на його порожній келих.

Чоловік ще раз усміхнувся, ледь стримуючи сміх.

— Справді? Ти аж настільки мені не довіряєш? — мовив він.

Тандріса мовчала, не відводячи погляду.

Гнилон повільно кивнув, налив собі вина і демонстративно зробив ковток.

— Я б ніколи не опустився до такого, — уже спокійніше додав він і знову відпив.

Лише після цього Тандріса піднесла келих і, не зводячи з нього очей, зробила кілька ковтків.

— Впізнаю цей смак, — мовила вона.

Гнилон кивнув.

— Ну звісно. Це ж ваше вино.

Жінка ніяк не відреагувала. Лише швидко оглянула стіл, на якому з педантичною точністю було складено кожну річ.

Сувої лежали рівно, вирівняні до волосини. Чорнильниця стояла окремо, в іншому куті стільниці, повернута під таким кутом, щоб її тінь лягала ідеальною смугою вздовж краю.