Глава 27

Щойно вона закінчила, в залі для наради запанувала тяжка, гнітюча тиша.
Така щільна, що здавалося ще мить, і вона лусне.

Погляди усіх присутніх були приковані до Аніри.

До її спітнілого обличчя, до зачіски, що втратила свою охайність: окремі пасма вибивалися і звисали, торкаючись плечей, до тривоги і напруженого очікування в її очах.

Хтось повільно перевів подих. Десь тихо рипнуло крісло.

— То… — почав Догмар старший, підвівшись і випрямившись. Його рух був повільним, вивіреним. — Ми повинні повірити, що лиха наробила якась квітка?

Аніра трохи прикусила губу, відкрила рота, та імператор не дав їй заговорити.

— Казочка, — продовжив він, — котру вигадали дикуни з інших світів. І ми маємо...

— Ця казочка стерла пам’ять вашому сину, — перебила його дівчина.

Імператор ледь скривився.

У залі щось непомітно змінилося. Гнилон, Лебен та Галіус напружено глянули на володаря.

Догмар старший підвів брови, насупився і нахилився трохи вперед, уважніше вдивляючись у співрозмовницю.

— Звідки така впевненість? — крижаним тоном запитав він.

Аніра мимоволі ковзнула очима у бік батька.

Гнилон помітив цей погляд та легенько кивнув, адже йому і самому кортіло дізнатися.

— Спершу я подумала, що Шаян — володарка чужого світу, отруїла його, — почала дівчина, обережно добираючи слова, і знову глянула на імператора. — Але під час нашої розмови…

— Вашої розмови? — перебив він, і в голосі з’явилося роздратування.

Догмар старший вчепився долонями в край столу, ледь стримуючи гнів.

— Хто дозволив тобі з нею розмовляти?

У відповідь — тиша.

Ледь чутно дзенькнув метал: хтось із присутніх несвідомо зрушив чашу.

Аніра відчула, як повітря навколо ніби стало важким, тиснуло на груди.

Вона випрямилася.

— Ваш син, — коротко відповіла Аніра.

Догмар старший глянув на Гнилона — швидко, різко, так, ніби перевіряв щось лише йому зрозуміле, — й одразу перевів погляд на Аніру.

— Продовжуй, — наказав він.

— Під час нашої розмови виявилося, що він відчуває запах від Шаян, — почала дівчина. Голос звучав рівно, хоча плечі були напружені. — Той самий, що описують «казочки». Запах, якого не існує, який відчувають лише люди, що потрапили під вплив цієї квітки.

Імператор мовчав.

Він уважно слухав, вдивляючись у її обличчя, ніби намагався прочитати між слів те, чого вона не казала вголос.

— Я гадала, він відчуває запах від неї через те, що саме Шаян напоїла вашого сина настоєм із квітки, — продовжила Аніра після короткої паузи, — але виявилося, що ні.

— Може, вона бреше? — перебив її Догмар старший.

Він вийшов з-за столу і підійшов ближче. Кроки луною розійшлися по залу.

— Ні, імператоре. Вона не бреше…

— Ти що, допитувала її? — здивовано перепитав чоловік.

Аніра усміхнулася — ледь помітно, кутиком вуст.

— Ні. Поговорила з нею, як жінка з жінкою, — холодним, майже відстороненим тоном відповіла дівчина.

Догмар старший різко озирнувся до Гнилона.

На мить напруга спала. Імператор посміхнувся, підняв палець і коротко помахав ним.

— А вона молодець!

Владика Гоффи задоволено всміхнувся і ледь нахилив голову у відповідь.

Та усмішка імператора зникла так само швидко, як і з’явилася.

Догмар старший завмер. Стис кулаки і повільно, ніби з зусиллям, знову повернувся до Аніри.

— Існують ліки, щоб вилікувати мого сина? Повернути пам’ять? — запитав він.

У голосі вперше прозвучала тривога — оголена, не прихована.

Аніра на мить опустила голову і зітхнула.

Цього вистачило.

Імператор відвернувся, зробив кілька кроків убік, скривився. Зупинився біля вікна і дивився кудись назовні, не бачачи краєвиду.

— Ти впевнена? — глухо перепитав він.

— На жаль, — з сумом відповіла Аніра.

Догмар старший випрямився, глибоко вдихнув, ніби збирав себе докупи, і знову глянув на неї.

— То, по-твоєму, ця квітка знищила до основи табір лісоходів?

— Це мені не відомо, — хутко відповіла дівчина. — Я спішила сюди, щоб застерегти: не можна відправляти людей до того «проклятого краю».

Вона на мить замовкла, а тоді коротко, безрадісно посміхнулася.

— Схоже, він і справді проклятий.

— Це точно, — додав Догмар старший і повільно озирнувся на присутніх.

У залі знову запанувала тиша — важка, гнітюча.

Генерал Лебен глянув на Гнилона, потім перевів погляд на Галіуса. Той сидів геть пониклим — плечі опущені, щелепи стиснуті, засмучений і водночас розлючений.