Глава 26

Попереду здіймалися високі дерева.

Стрункі, з густими кронами, що починалися високо над землею, вони стояли мовчазною стіною. Їхні стовбури тягнулися вгору, ніби підтримували саме небо.

Вони скидалися на велетів, що зустрічали тих, хто наважився ступити далі. На господарів, які не квапилися виявляти ні гостинності, ні ворожості. Лише спостерігали. Чекали.

Здавалося, навіть повітря змінилося. Стало холодним, густим, просякнутим чужим запахом — різким, зі смолистою гіркотою, що осідала на язиці і змушувала дихати обережніше.

Усі присутні з острахом розглядали ліс. Усі — окрім Саші та Калії.

Перший уже бачив ці дерева і чудово розумів, що чекає далі. Знав, що означає їхня поява.

Калія ж залишалася байдужою, наче вже бачила щось подібне. Дівчина озирнулася назад і глянула на Зіріка, що йшов поруч із Саші та Лісірою.

Чоловік укотре з надією подивився на неї, сподіваючись, що вона нарешті пояснить, розповість, як боротися з тим, що тепер жило всередині нього. Як цьому протидіяти.

Та вона мовчала.

Мовчала весь цей шлях — і це мовчання тиснуло сильніше за її різкі, розлючені слова.

Зірік ще раз прислухався до себе і з полегшенням видихнув. Здавалося, те, що чатувало всередині, заснуло… разом із першими променями сонця, що вже високо зависло над горизонтом.

Пролунав дзвінкий пташиний спів. Та всі присутні вже знали — то не птах.

Рідана різко зупинилася, піднявши руку.

— Зачекаємо, — сказала вона, дивлячись на схил, що виднівся попереду.

Дівчина відійшла вбік і стомлено сіла на невелику корягу. Простягнула ногу, трохи скривилася й узялася ретельно перевіряти рану.

Змучені люди послідували її прикладу — розсипалися довкола, переводячи подих. Ноги вже відмовлялися йти далі, не слухалися.

Навіть Саші відчував втому. Її відчували всі.

Усі — окрім Калії. Вона лише роздратовано глянула на сонце, трохи скривилася і відійшла в найближчу тінь.

Рідана, закінчивши з раною, уважно подивилася на дівчину. Її дивувала ця витримка, ця холодна стійкість. Розвідниці було цікаво, на що ще здатна ця дівчина, у чому справжня суть її сили. Їй так хотілося ще раз побачити вир Калії — те чудовисько, водночас жахливе і захопливе.

Та вона не наважувалася розпитувати. Бачила: Калія розлючена.

Це бачили всі. І лише з острахом кидали на неї погляди.

— Чого ми чекаємо? — різко запитала Калія, перевівши погляд на Рідану.

— Дозволу йти далі. Попереду — початок нашого світу, — почала розвідниця. — Патрулів може бути більше, тому варто бути пильними, якщо ми не хочемо, щоб нас помітили.

Калія мовчки кивнула.

— Як далеко до потрібного нам місця? — знову запитала вона.

Рідана глянула на горизонт, ніби зважуючи відповідь.

— Важко сказати. Але ми точно вже спізнюємося…

— Чому? — різко перебила Калія.

— Бо нам довелося йти довшим маршрутом, — відповіла розвідниця. — Через загибель тих лісоходів. Ми не могли ризикувати.

Дівчина знову кивнула, на мить замислившись. Різко сіпнулася, наче пригадала щось огидне.

— Як називається місто, де зараз перебуває той виродок? — цього разу голос Калії став ще холоднішим, жорсткішим.

Лють струїлася в кожному її слові. Рідана відчула це миттєво. Напружилася. Вона не була боягузкою — але загрозу вловила відразу.

— Гоффа, — коротко відповіла вона.

Калія не відводила погляду. Вдивлялася в обличчя Рідани, ніби читала його.

— Звідки ти його знаєш? — усе ж наважилася запитати розвідниця, вже тихіше.

— Це тебе не обходить, — відрізала дівчина.

— Так… звісно, — з жалем відповіла Рідана. — Але все ж…

— Я незрозуміло висловилася? — не приховуючи роздратування, перебила Калія, трохи нахмуривши брови.

Пролунав ще один пташиний крик — цього разу майже радісний.

— Можемо йти, — сказала розвідниця і неохоче підвелася.

Неохоче підвелися всі.

Зірік залишився сидіти. Він наче закляк, втупившись у землю.

— Щось не так? — запитав Саші, поклавши руку йому на плече.

Чоловік ніби отямився і глянув на брата.

— Дивне відчуття… — почав Зірік. — Ще сотня кроків — і ми залишимо наш світ. І хто знає, чи повернемося назад. Додому…

Лісіра важко зітхнула. Ці слова почули всі. Тривога, ніби хвиля, прокотилася загоном. Люди почали озиратися, наче намагалися запам’ятати кожне дерево, кожен кущ, кожну травинку. Усе, що було частиною дому. Рідного світу, який ось-ось залишиться позаду.

— Ми повернемося, — почав Саші. — Ми обо…

— А якщо ні? — перебив Зірік і нарешті рвучко підвівся. — Що, якщо ми там залишимося? Застрягнемо в невідомому, чужому, ворожому світі?

— А який у нас вибір? — тихо втрутилася Лісіра.