Глава 25

— Що сталося? — нарешті не витримав Нерул і зупинився.

Кінь одразу спинився поруч, фиркнув і тупнув копитом так сильно, що чоловік мимоволі відступив убік, але тварина тут же пішла за ним слідом і знову незадоволено фиркнула.

Аніра стояла до них спиною. Мовчала.

Нерул невпевнено провів долонею по гриві Гальдріса. Дивно, як така потужна тварина могла водночас випромінювати і спокій, і силу, але цей дотик заспокоював його та грів.

Дівчина нарешті обернулася. Підійшла ближче. Кінь насторожено засопів, уважно стежачи за нею.

— Хороший, — тихо мовила вона, ставши поряд і провівши рукою по лобі Гальдріса.

Кінь потягнувся до неї мордою й обережно спробував ухопити за руку. Аніра усміхнулася і хутко прибрала долоню. Тварина знову фиркнула і вдарила копитом.

— Він, мабуть, зголоднів, — сказала вона, розвернулася і хотіла піти, але Нерул притримав її за руку.

— Аніро… скажи, що сталося?

Дівчина озирнулася і здивовано глянула на нього.

— Давно ми перейшли на «ти»? — запитала вона з ледь помітною усмішкою.

Нерул немов отямився. Він і справді не помітив, коли перейшов на інший тон — настільки природним це здалося.

— Вибачте мене, леді…

— Все гаразд, пане… — вона на мить замовкла, — пане Нерул.

Чоловік посміхнувся.

— Можливо, нам обом буде легше без усього цього «пані» та «леді»? — запропонував він, кинувши короткий погляд на коня, що саме спробував ухопити його за волосся.

Аніра нічого не відповіла. Дивилася просто йому в очі. Довго, ніби зважувала.

— Це трохи плутає, — нарешті мовила вона. — Для одних ти — Догмар. Для мене — Нерул.

Він кивнув.

— Розумію. Мені і самому було б простіше, якби я був Нерулом для всіх, а не лише для тебе.

— Чому? — раптом здивованим тоном запитала Аніра.

— Бо тоді я міг би бути собою всюди, не лише поруч із тобою…

Дівчина коротко всміхнулася і знову простягнула руку, щоб погладити Гальдріса, але кінь уперто намагався когось вкусити, недвозначно натякаючи, що його давно пора відвести до стайні і нагодувати.

— Батько все ж таки мав рацію, — несподівано озвався Нерул.

Аніра зацікавлено глянула на нього, різко відсмикнувши руку від коня, який уже почав жувати край її рукава.

— Я, — він завагався, — потрапив під твої чари, — продовжив чоловік й усміхнувся, зробивши крок ближче.

Дівчина знітилася. Озирнулася.

Навколо — ні душі.

— Але… — він повільно, майже нерішуче провів рукою по її плечу. Хотів торкнутися її волосся, та не наважився. — Та мене щось зупиняє. Наче застерігає.

Дівчина стояла нерухомо. Здавалося, вона навіть боялася вдихнути. Тепло прокотилося всередині — лагідне, тихе, таке, що розтоплювало холод, який вона сама і впустила.

— Можливо, — невпевнено почала Аніра, — це інстинкт?

Нерул здивовано глянув на неї.

— Можливо, твоє минуле намагається тебе захистити?

Чоловік розгубився ще більше.

Дівчина прикусила губу. Подумки вилаялася. Раптом відчула, що не хоче йому брехати. Все її тіло, все нутро — опиралося, протестувало, благало скинути маску слухняної, тихої дівчинки і показати монстра, який ховається під нею. Показати справжню себе.

Вона різко завмерла.

Але хто ця «справжня»? Кого вона бачить, коли намагається зазирнути в себе? Ту Аніру, що з холодним серцем виконувала будь-яку примху батька? Чи ту, яка зараз стоїть поруч із ним — дівчину, котра хоче лише одного — цього несподіваного бажання, що вирвалося само собою, з’явилося нізвідки, піднялося з глибини, де вона ніколи не дозволяла собі нічого відчувати?

Бажання, щоб він її поцілував.

Аніра різко відступила на крок. Дихання збилося, почастішало.

«Це вже не ігри» — тривожно майнула думка.

Вона прислухалася до себе, але відчуття не відступало.

Спробувала наказати собі: ні.

Тіло пручалося. Не слухалося.

Дівчина затремтіла.

Ще раз — спробувала стримати себе.

І знову ні.

Не виходить.

— Аніро! — стривожено вигукнув Нерул і зробив крок до неї.

«Бреши! Молю, бреши далі!» — благала вона себе.

— Загинули десятки людей, — нарешті вимовила Аніра з жалем, піднявши погляд на нього.

Нерул звів брови.

— Коли? І де? — запитав він, не розуміючи, яке має до цього відношення, але тепер точно відчув, що вона приховує щось важливе.

«Ось так. Продовжуй» — наказувала собі дівчина, відчуваючи, як холод повертається, як жар у ній стихає.

— У твоєму світі, — мовила вона тихіше. — Десятки лісоходів загинули.