Глава 24

Обидва мовчали.

Батько і син.

Дивилися вдалечінь, стоячи на вузькому балконі вежі. Звідси Гоффа відкривалася зовсім інакше — ширше, глибше, величніше, ніж з вулиць унизу. З висоти добре було видно, що місто лежить на широкому пагорбі, ніби виростає з його кам’яного підвищення. Навколо, хвиля за хвилею, простягався густий ліс, а крізь темно-зелену гущавину, мов світлі ріки, тяглися вузькі дороги, що сходилися до міських брам.

— Не думав, що колись знову доведеться тобі це говорити, — порушив тишу Догмар старший і поглянув на Нерула.

Той все ще не міг оговтатися. До останнього сподівався побачити її, але…

— Якою вона була? — тихо запитав він, нарешті знову глянувши на батька.

Імператор коротко посміхнувся, відвів погляд, наче пригадуючи, хоча її образ ніколи не покидав його пам’яті.

— Незрівнянною, — почав Догмар старший і кивнув, погоджуючись сам із собою. — Саме так. Я більше ніколи в житті не зустрічав жінки, схожої на твою матір.

Батько опустив голову і тяжко зітхнув.

— Ніколи.

Нерул знову глянув на подвір’я. Звідси люди здавалися такими крихітними, такими незначними. Це усвідомлення манило його, нашіптувало, торкалося свідомості — тієї іншої свідомості, якій він усіма силами намагався опиратися… але марно. Кожен камінь, рух, подих міста кликали її з його глибин. Усі — окрім нього самого.

Хоча він і розумів, що це неминуче, все одно намагався відтягнути момент. Навіть попри слова Аніри про те, що лише минуле може врятувати його теперішнє. Врятувати Шаян.

— Це… — нерішуче почав Нерул, — це через її смерть я зненавидів власного брата?

Догмар старший глянув на сина. Дивився прямо в очі так, ніби почув щойно вимовлену жахливу правду. Але знав: справжня правда дещо інша.

— Ні, — коротко відповів батько. — Це я його зненавидів… і, схоже, заразив цим і тебе. Я винив те мале хлоп’я у смерті єдиної, що була для мене цілим світом. Винив його в її смерті, навіть не усвідомлюючи, що я втратив кохану, а він матір. Утратив, навіть не познайомившись із нею. Не зазирнувши в її чарівні очі, не доторкнувшись до ніжної шкіри, не відчувши тепла її губ. Замість цього твій брат отримав лише мою ненависть.

Догмар старший замовк, але все ще не зводив погляду із сина — ніби шукав у його очах зневагу чи осуд. Та бачив лише глибокий жаль.

— А з часом… — продовжив він тихіше, — замість опори у вигляді старшого брата він отримав ворога. Дивно, але це навіть тішило мене. Я наче знайшов собі товариша. Малого однодумця. І мені це подобалося. Я думав, що зможу зупинити це будь-коли. Але… помилився.

Він урвав розповідь і нарешті опустив голову, важко втягнувши повітря.

Нерул звів брови, ступив до нього і поклав руку на плече. Догмар старший одразу підняв голову і здивовано глянув на сина.

— Я думав, що зможу зупинити твою ворожнечу. Адже з часом я пробачив його. Прийняв той факт, що в її смерті не було його вини. Прийняв його як сина… але було вже запізно. Його не прийняв як брата ти. Твоя ненависть лише росла, а я…

Батько стиснув зуби, щелепа напружилася.

— Не зміг тебе зупинити. Не знав як. І дуже швидко моя ненависть до Арена знайшла продовження в тобі — і врешті-решт привела до того, що ти ледь не вбив його.

Нерул завмер. Тихі слова батька болісно вп’ялися у свідомість.

Він ніби побачив своє дитинство збоку — і усвідомив, що найгірше в ньому почалося не з нього і навіть не з брата. Почалося з цього чоловіка поруч. З батька.

У грудях щось стислося, аж перехопило подих.

Гіркота, сором, образа — усе змішалося, здіймаючи хвилю, яку він майже не міг витримати.

Він раптом, мовби, відчув ту сліпу ненависть — чужу, не свою, але прийняту як власну.

Нерул повільно відвернув погляд, сподіваючись приховати від батька, як тінь усвідомлення лягла на його обличчя. Але дарма…

— Можливо, це і на краще, — раптом промовив Догмар старший.

Син здивовано глянув на нього.

— Про що ти? Мій власний брат ненавидить мене з твоєї вини, а ти говориш «на краще»? — з огидою у голосі мовив Нерул, скривившись.

Обличчя батька миттєво втратило м’якість — суворий, звичний вираз повернувся.

— Тобі буде простіше прийняти те, ким ти станеш, — холодно відповів Догмар старший.

— А ким я стану? — здивувався син.

Батько пильно дивився на нього, ніби зважуючи: говорити зараз чи зачекати. Чи готовий Нерул, чи ще ні. Потім різко опустив погляд униз і неочікувано посміхнувся.

— Схоже, там твоя подруга, — з удаваним спокоєм і легкою насмішкою вимовив він, вказавши пальцем на дівчину у внутрішньому дворі, що розмовляла з пухленькою жінкою у доволі дивному вбранні.

Нерул не одразу відреагував. Він продовжував дивитися на батька, чекаючи відповіді, але той вперто вдавав, що не бачить цього — свідомо уникав продовження розмови.

— Як вона тобі? — запитав батько і нарешті глянув на сина.

Нерул неохоче підійшов до перил, нахилився, поглянув — і затамував подих. Унизу стояла вона. Її сріблясте волосся було зібране в акуратну зачіску, що тільки підкреслювала холодну, але привабливу впевненість.

Догмар старший одразу помітив, як змінилася поведінка сина, і розсміявся, добродушно ляснувши його по спині.

— Бачу, ти все ж таки потрапив під дію її чар, — сказав, продовжуючи сміятися.

Нерул здивовано і розгублено, майже по-юнацьки, глянув на батька.

— Про які ще чари йде мова?

Догмар старший засміявся ще голосніше, але сміх його швидко вщух. Він глянув на горизонт, і погляд раптом загострився, ніби щось відволікло. Лише тоді він продовжив:

— Про жіночі, синку. Про ту отруту, що туманить наш розум, плутає думки, змушує поводитися, наче дурні. Ту, від якої ми стаємо необачними і втрачаємо пильність. Про отруту, яку добровільно ковтаємо знову і знову — тільки щоб відчути їхній погляд, дотик, жар тіла.

Імператор не відводив погляду від горизонту, і Нерулу здалося, що мова зараз уже зовсім не про нього. Він прищулився, вдивляючись вдалечінь — і побачив довгу колону вершників, що прямувала до міста.