Глава 23

— Якби я тільки могла бути такою, як вона… — із сумом прошепотіла Лісіра поруч.

— Якою? — здивувався Саші.

— Сильною. Можливо, тоді я змогла б захистити наших дітей, — тихо мовила жінка.

— А хто захистить їх від тебе? — ледве чутно озвалася Калія і розплющила очі. Вона з полегшенням видихнула, коли помітила навколо напівтемряву. Здавалося, вже сутеніло, хоча вона не була певна. Але одне дівчина зрозуміла відразу — вони рухалися.

Повернувши голову, вона побачила поряд здивоване обличчя Лісіри, яка тримала її за руку.

— Про що ти? — запитала жінка.

Калія не відповіла. Вона повільно сіла — і лише тоді відчула під собою імпровізовані ноші. Її погляд ковзнув до Зіріка, який ніс їх позаду. Він зупинився, і водночас увесь загін миттєво спинився разом із ним.

— Ти отямилася! — радісно вигукнув Зірік, але Саші, що йшов позаду, відразу шикнув на нього.

— Куди ми прямуємо? — запитала Калія, розглядаючи гущавину лісу навколо.

— Вони… — почав Зірік.

— Вони? — різко крикнула Калія. На її тон Саші вже не наважився шикнути.

Дівчина зіскочила з нош та стала на ноги, трохи потягнувшись, наче після надто довгого сну. З-за спини Лісіри вийшла Рідана. Калія стисла кулаки і вже рушила до неї, але Лісіра стала між ними, хоч сама тремтіла.

— Відійди, — процідила Калія, не зводячи погляду з Рідани. Та поклала руку на руків’я меча, що висів на поясі.

— Вона допомогла тобі, — тихо мовила Лісіра.

— Допомогла? — обурено вигукнула Калія. — Вона підстрелила мене! У чому тут допомога?

Лісіра кивнула.

— Так. Але ще вона зашила твою рану, — пояснила жінка.

Калія закинула голову назад, важко зітхнула, тихо вилаялася собі під ніс і поглянула на місце, куди раніше влучила стріла. Вона відчувала пов’язку, яка неприємно стягувала тіло. Дівчина підняла одяг і почала розмотувати перев’язь.

— Що ти робиш? — не витримала Рідана і різко наблизилася, та одразу спинилася, зустрівшись із гнівним поглядом Калії. — Не чіпай… — додала тихіше і відступила назад, намагаючись не спровокувати її.

Усі затамували подих. Усі, крім Зіріка — він уже знав, що вони зараз побачать.

Пов’язка сповзла, і загін одночасно охнув.

На місці рани тепер була гладка шкіра, з якої ще стирчали кілька тонких ниточок.

— Прірва… — знову вилаялася Калія і почала висмикувати їх одну за одною, кривлячись від неприємного відчуття.

Рідана все ж не витримала і підійшла ближче, уважно вдивляючись у місце, де нещодавно була рана.

— Ані сліду… — прошепотіла вона.

Калія закінчила зі швами, опустила сорочку, глянула на дівчину і звела брови.

— Де та брехлива свиня? — запитала, озираючись навколо і розуміючи, що поруч — лише полонені.

Рідана мовчала, хотіла відступити, але не встигла. Калія схопила її за горло і водночас перехопила руку, яка потяглася до меча.

— Ще один такий необачний рух — і я встромлю тобі це просто в живіт, а потім гарненько зашию. Зрозуміло? — промовила вона ворожим, крижаним тоном.

Рідана кліпнула очима і повільно повернула меч до піхов.

— Де Кайрен? — повторила Калія.

— Позаду. Слідкує, щоб ми лишалися непомітними, — відповіла дівчина, трохи кивнувши назад.

У цей момент у лісі почувся писклявий, різкий пташиний крик. Рідана насторожилася.

— Мені потрібно відповісти, — пояснила вона.

Калія відпустила дівчину, не зводячи з неї погляду й уважно стежачи за кожним її рухом.

Рідана склала долоні навколо рота і видала інший звук — схожий на пташиний, хоча значно менш вправний. Саші лише похитав головою, явно не вражений її спробою наслідувати природу.

— Що це означає? — запитала Калія.

— Що все добре, — відповіла Рідана. — Нам треба рушати. Ми не в найкращому місці. Маршрути патрулів лісоходів проходять особливо близько до нас.

Не чекаючи реакції Калії, дівчина повернулася і рушила вперед, кульгаючи. Та за кілька кроків зупинилася — загін не рухався слідом.

— Тут небезпечно, — повторила Рідана вже більше до полонених, ніж до Калії.

Ті нерішуче покосилися на Калію.

— Куди ми йдемо? — запитала дівчина.

— До безпечного місця.

Калія розсміялася коротко і різко.

— Та що ти? І де ж це? — роздратовано кинула вона.

— Я все тобі поясню, але зараз нам треба рушати. Прошу, — сказала Рідана.

— Я нікуди з тобою не піду, — вперлася Калія, схрестивши руки на грудях.

Рідана важко зітхнула. Вона вже відкрила рота, щоб щось пояснити, але раптом замовкла, кинувши погляд назад, де повільно, пробираючись крізь зарості, до них наближався Кайрен.

Помітивши Калію, він усміхнувся.

Взаємної посмішки не послідувало.