Глава 22

Кайрен на прізвисько Шпак був досвідченим йонгійським розвідником. Він знаходив вихід з різних складних ситуацій — майже безнадійних. Йому здавалося, що він бачив уже все: мислиме і немислиме. Але зараз…

Розвідник дивився на зруйнований табір лісоходів і не міг збагнути, як таке можливо. Що тут узагалі сталося? Бачив ті згустки темряви, що тяглися до однієї персони — до неї... Але чому, хто вона?

Час вислизав, рішення потрібне негайно, але відповіді він не мав. Лише запитання, які душили зсередини.

Хоча ні.

Одне він знав точно — діяти треба зараз.

Кайрен озирнувся на розгублених товаришів. Ті, перелякані, зиркали то на нього, то на табір, то на лісоходів, що мчали просто до них. Шпак ще ніколи в житті не бачив подібної паніки — тваринного, безумного жаху в очах людей… а тим паче в лісоходів.

— (вірнійська) Я спробую їм допомогти, — пошепки мовив невисокий чоловік у камуфляжі лісоходів.

Він зробив крок уперед, але Кайрен поклав йому руку на плече і ледь скривився.

— Мені жаль, — тихо сказав він.

Пробратися на чужу територію без інформатора було неможливо. Так йонгійці називали тих, хто допомагав їхнім операціям. Практика стара і поширена не лише в Йонгу: вірнійські розвідники діяли через владу, гофійські — через хитрість. Йонг же ніколи не соромився простішого шляху — золота.

Бо яким би патріотом свого дому ти не був, гроші творили дивні речі: відчиняли потрібні двері, показували приховане, розв’язували язики тим, хто присягався мовчати.

Йонг перепробував безліч методів, але дзвін монет завжди відгукувався у чужих серцях.

Інформатор кивнув і знову спробував рушити, але Шпак стис його плече сильніше.

— Вбити їх, — спокійно наказав Кайрен.

Один із розвідників — чоловік років тридцяти, з поголеною головою — дістав лук і натягнув тятиву. Його приклад наслідували ще троє: двоє чоловіків та молода дівчина років двадцяти п’яти.

— Я беру ту, що оголена, — прошепотіла дівчина.

— Лісоходів, — холодно поправив Кайрен.

Інформатор навіть не встиг ойкнути. Одним точним рухом Шпак увігнав короткий кинджал йому в живіт, іншою рукою — тією, що хвилину тому лежала на його плечі — міцно затиснув рота.

Розвідники на мить заціпеніли, сполохано зиркнувши на Кайрена.

— Виконувати наказ! Хутко! — процідив він, обережно опускаючи тіло на землю. — Головне, щоб вас не помітили ті, хто ще лишився в таборі.

Він тицьнув пальцем на людей, що метушилися серед руїн — на полонених.

Розвідники заховали луки за спини, витягнули короткі мечі і швидко розбіглися в різні боки.

— Рідано, залишайся! — кинув Шпак дівчині, що рушила за рештою.

Вона кивнула, ще раз поглянула на табір і раптом вказала пальцем на щось попереду.

Кайрен глянув — і розгубився ще сильніше.

Оголена дівчина накинулася на високого чоловіка з довгим волоссям. Вона повалила його на землю і почала гамселити обома руками так щедро, ніби намагалася закопати його в ґрунт.

За мить до них підскочив лисий чоловік, по пояс роздягнений, але той лише метушився довкола, бігаючи, як перелякана курка. Шпак бачив — йому кортіло допомогти тому, кого били, але він боявся навіть наблизитись до дівчини.

— Хто вони такі? — прошепотіла Рідана, не відводячи погляду.

— Ті, що навколо неї — полонені, — пояснив Кайрен.

— А вона?

Шпак відірвав погляд від цього видовища і подивився дівчині в очі.

— Та, кого ніхто не має побачити. Тому слухай уважно, — почав він.

Неподалік почувся хрускіт гілки, за ним — короткий хрип. Один. Ще один. За мить — людський крик, який швидко змінився задушливим харчанням.

Рідана вже хотіла підвестися, аби переконатися, що все гаразд, але Шпак притримав її за плече.

— Не висовуйся, — процідив він.

Дівчина вловила напругу у його голосі й одразу витягла лук.

У цей момент із хащів навприсядки виліз один із розвідників, витираючи закривавлене лезо меча.

Кайрен і Рідана видихнули з полегшенням.

— Ніхто не втік? — тихо, але тривожно запитав Шпак.

— Ні, — відповів чоловік. Він підповз ближче, зазирнув у табір і здивовано прошепотів: — Ви це бачите? Там хтось когось зараз уб’є.

Кайрен знову поглянув вниз.

Оголена дівчина тепер гамселила лисого чоловіка — того самого, що раніше бігав навколо неї. Іншого, якого вона била до цього, відтягнула вбік якась жінка, намагаючись прикрити собою.

Навіть із цієї відстані Шпак чув уривки слів.

Чули всі.

— ...виродок… нікчема… вб’ю… боягуз…

— Та хто вона така? — нарешті не витримала Рідана і знову поглянула на Кайрена.

— Сподіваюся, невдовзі дізнаємося, — пробурмотів він.

З хащів повернулося ще двоє розвідників. Вони хотіли наблизитися ближче, щоб краще роздивитися табір, але Шпак підняв руку і зупинив їх.