Глава 21

Аніра стрімко рухалася вулицями рідної Гоффи. Здавалося, вона навіть не відчувала ваги здоровезного кошика, що несла в руці. Дівчина не хотіла псувати момент зустрічі, не бажала, щоб якийсь слуга чи охоронець плутався під ногами. Цей момент мусить належати лише їй, одній і нікому більше.

Перехожі зустрічали її посмішками та низькими поклонами. Аніра ж лише коротко кивала у відповідь, не обдаровуючи їх усмішкою. Вона берегла її для особливої людини. Для найдорожчої.

Дівчина квапливими кроками вискочила на центральну вулицю, що вела до брами, як раптом різко зупинилася і подалася назад.

«Прірва», — вилаялася Аніра подумки.

Вона опустила голову, потім озирнулася по сторонах і, зрозумівши, що до іншої брами далеко, знову вилаялася. Хоч дівчина і звикла тримати все під контролем, особливо власні почуття, зараз у неї виходило кепсько.

«Що ж, діватися нікуди», — подумала вона і рушила вперед до брами.

— Пане Догмар! — здивованим тоном мовила Аніра, зупинившись навпроти Нерула, який сидів на узбіччі дороги майже біля самої брами, опустивши голову.

Чоловік підвів на неї погляд, на мить замешкав, а потім хутко звівся на ноги і коротко кивнув. Аніра здивовано глянула на нього — вона не пам’ятала такого жесту етикету у своїй культурі і не була певна, чи існував він у народу Кадеми.

— Що ви тут робите? — все тим же здивованим голосом продовжила дівчина.

Нерул відкрив рота, збирався щось сказати, але розгубився, не підібравши потрібних слів і знову повільно сів, простягнувши ноги перед собою.

Аніра мимохідь глянула на браму, що вела за місто, тихо зітхнула і знову перевела погляд на чоловіка.

— Знаєте, ви зараз нагадуєте мені персонажа з казки, — мовила вона, ставлячи кошик поруч, раптом відчувши його вагу.

Нерул підняв голову і зацікавлено подивився на неї.

— Це казка, яку я чула в дитинстві. Про принца, що загубився в іншому світі. В ній він ось так само сидів на узбіччі дороги, сумуючи за домом, за своїм світом, — продовжила Аніра і сіла поруч із ним.

Охоронці, що чатували браму, ошаліло глянули на неї. Дівчина помітила їхні погляди і підняла брови. Цього вистачило, аби воїни різко відвернулися і почали пильнувати браму з утраченим завзяттям, демонстративно стоячи до неї спиною.

Нерул теж здивувався.

— Ви ж забрудните своє плаття.

Аніра коротко усміхнулася й опустила голову.

— Вдягну інше, — відповіла вона.

Чоловік посміхнувся, відчуваючи, як злоба та відчай повільно відступають.
Усе так само, як і тоді в саду: почуття і тривога ніби танули в присутності цієї дівчини.

— І чим закінчується ця казка? — запитав Нерул, глянувши на Аніру.

Сонце ковзнуло по її волоссю, і воно, здавалося, блиснуло сріблом. Дівчина підвела на нього очі — усмішка зникла з її обличчя.

— Він повернувся додому, — відповіла Аніра, не відводячи погляду.

Нерул кивнув.

— Гарний кінець. Та чи повернувся він із того, іншого світу з друзями? З близькими людьми?

Дівчина кинула погляд на браму: охоронці вперто показували їм свої спини.

— Ні, — коротко відповіла вона і знову зустрілася з його поглядом.

Він похитав головою.

— Цікаво, чому? — зробив коротку паузу і, не давши їй навіть шансу відповісти, додав: — Можливо, його рідний світ їх усіх убив?

Аніра залишалася спокійною… аж поки всередині щось не сіпнулося. Ніби хтось торкнувся живого — віддаленого, схожого на біль, сплетеного із сумом.

— Все не так просто, як здається, пане Догмар, — зрештою промовила вона.

— Прошу, називайте мене Нерулом.

Аніра кивнула і посміхнулася.

— То ви все ж обрали, ким хочете бути для цього світу…

Нерул підняв невеликий камінець поруч і жбурнув його вбік, спостерігаючи, як той котиться по бруківці.

— Я намагаюся зрозуміти ваш світ. Справді. Я в захваті від цього міста, від вина, — чоловік коротко посміхнувся, і Аніра відразу усміхнулася у відповідь, не зводячи з нього очей.

— О! Хто б сумнівався, — сказала вона, ледь не засміявшись.

— Це нормально, що в мене після нього болить голова? — досить серйозно запитав Нерул.

Аніра не витримала — розсміялася. І, сміючись, раптом подумки закричала: вона не робила цього вже роками.

Дівчина різко урвала сміх і тепер здивовано дивилася на чоловіка. Той це помітив і зніяковів.

— Щось не так? — хутко запитав Нерул.

Вона мовчала, не відводячи погляду. Не розуміла, чому всередині щось рухається, розгорається, тепліє — там, де зазвичай був холод.

— Було б дивно, якби у вас не боліла голова, — нарешті відповіла Аніра і видушила усмішку, аби Нерул нічого не запідозрив.

Чоловік кивнув і відвів погляд у бік брами.

— Ваш світ…

— Він і ваш світ також, пане Неруле, — перебила дівчина і поклала йому долоню на плече.