Глава 20

Лірон, хлопець десяти років, пробирався поміж рядами, несучи в руках кошик зі свіжими овочами. Він допомагав батькам щодня: подавав товар, рахував монети, приносив воду. Ринок жив своїм звичним життям — строкатим, теплим, гомінким.

Навколо пахло свіжою випічкою, сушеним м’ясом, прянощами, що щипали ніс. Торговці сперечалися з покупцями, хтось гучно сміявся, хтось лаявся, десь поруч галасували діти. Накриття над лавками тріпотіли від легкого вітру, об дерев’яні столи постукували ножі, рипіли мірні ваги, дзвеніли монети — ринок дихав життям, як один великий організм.

Лірон звично обійшов натовп, кинув погляд на матір — вона продавала зелень, швидко, вправно, з лагідною усмішкою, що завжди привертала покупців. Батько ж стояв трохи далі, перемовляючись із сусідом по ряду. Все було звичним, знайомим, безпечним.

Аж поки… щось змінилося.

Люди почали озиратися, хтось перестав говорити на півслові. Торговці, ще мить тому зайняті своїм ремеслом, завмерли — руки зависли над товаром, вагами, кошиками. У натовпі з’явився рух: не метушливий, а повільний, злагоджений, майже інстинктивний.

Лавки ніби самі собою розступалися. Ряди, які секунду тому тіснилися від натовпу, тепер відкривалися, мов широка доріжка, прокладена невидимою волею. Люди відходили вбік, опускаючи голови, затамовуючи подих, ховаючи дітей за спинами.

Навіть птахи під накриттями замовкли.

Вітер завмер.

Ринок — живий, галасливий, завжди неспокійний — тепер стояв у тиші, що різала вуха.

Лірон упустив кошик. Овочі розкотилися кам’яною підлогою, але ніхто навіть не глянув у його бік. Усі дивилися туди… звідки насувалося щось, що змусило цілий ринок забути про шум, про товар, про життя.

Почувся звук — важкі, рівні кроки, що глухо відбивалися між будинками, наче метал стукав у саме повітря. Звук наближався повільно, але невідворотно, змушуючи людей завмерти ще дужче.

Попереду виринув імператорський конвой — десять воїнів, по п’ятеро з кожного боку. Вони рухалися синхронно, важкими, але точними кроками, немов жива сталева стіна. Кожен із них був закутий у темну, грубозернисту броню, що здавалася не просто створеною для бою — а вирослою з гір, таких самих твердих і похмурих.

Груди воїнів прикривала масивна кіраса з вибитим гербом — рогатою головою гірського барана, стилізованою, але впізнаваною: обтічні лінії морди, вигнуті по краю роги, важкий погляд. Над наплічниками спускалися широкі пластини, зчленовані між собою так щільно, що здавалися суцільною оболонкою.

Найбільше вражали шоломи. Вони повторювали форму голови барана не лише символічно — а майже дослівно. Металеві роги вигиналися вперед і трохи вниз, повторюючи природну форму гірського звіра, роблячи силует воїнів загрозливим і хижим.

У правій руці кожного довгий прямий меч — піхотний клинок з широким лезом. Руків’я було обмотане темною шкірою, а гарди — важкі, прості, без зайвого декору, створені для бойової роботи, а не для показу.

Коли конвой наблизився, люди почали схиляти голови — обережно, плавно, з тією шанобливістю, що народжується не зі страху, а з усвідомлення величі, яка проходить повз. Хтось опустився на одне коліно, хтось приклав руку до грудей, але всі — від старих до малих — робили це мовчки, боячись зруйнувати напружену тишу між сином та батьком.

Увесь цей час вони йшли вулицями Гоффи мовчки, лише поглядали один на одного.

— (вірнійська) Ти їх відпустиш? — нарешті запитав Нарул.

Імператор зупинився — і разом із ним завмер увесь конвой. Тиша зависла важка, майже відчутна на шкірі. Жоден звук не наважувався прорізати повітря, ніби сам ринок затамував подих.

Лише за кілька довгих секунд люди почали повільно повертатися до своїх занять. Ніхто не поспішав.

Погляди людей раз у раз ковзали по воїнах. Рогаті шоломи, темні прорізи для очей, масивні мечі — усе це змушувало серця битися обережніше. Солдати стояли нерухомо, але здавалося, що вони стежать за кожним, оцінюють, зважують, фіксують найменший рух.

Догмар старший глянув на небо, зітхнув та обернувся до сина.

— Хочеш скуштувати грушу? — раптом запитав імператор.

Нерул здивовано глянув на нього: він навіть не знав, що це за плід.

— Принеси нам по соковитій груші, — звернувся імператор до одного з охоронців.

Воїн коротко кивнув і рушив до рядів.

Коли він з’явився біля фруктових прилавків, торговці, що досі тихо перемовлялись між собою, ніби ожили. Один швидко підняв кошик із жовтими плодами, інший виставив наперед дерев’яну миску, третій обережно тримав дві найкращі груші в долонях.

— Поглянь, пане! Солодкі, щойно зірвані! — говорив один.

— М’які, соковиті, найкращі в Гоффі! — пропонував другий.

— Візьміть мої, пане воїне, імператорові сподобається! — ледь не благав третій.

Воїн мовчав. Він дивився не на фрукти — а на самих торговців, уважно вдивляючись у кожне обличчя, оцінюючи людей, їхню поведінку, реакцію, погляд.

Після кількох секунд він просто тицьнув пальцем у одного з них — кремезного чоловіка років сорока.

Той засяяв так, ніби йому оголосили звістку про народження ще одного сина. Нашвидкуруч він зібрав велику торбину, наповнив її найкращими грушами і передав воїну, завмерши в очікуванні. А тоді, тремтячим голосом, запитав: