Глава 19

Імператор мовчки вдивлявся то в сина, то в дівчинку, що міцно притиснулася до Нерула. Вона лише раз по раз зиркала на володаря — швидко, зі страхом.

Догмар старший чекав.

Чогось конкретного — кроку, слова, будь-якого знаку від сина.

Він чекав, що той усміхнеться, вигукне, обійме батька, бодай привітається.

Але нічого не сталося.

Нерул лише мовчки дивився на нього. Це мовчання тисло на батька, висушуючи терпіння по краплині. У грудях Догмара старшого зароджувалося те знайоме відчуття — кров поволі закипає від чекання.

Здалося, Нерул це відчув.

Він підняв дівчинку на руки, посміхнувся їй — лагідно, невпевнено. Та усмішка згасла, коли він помітив на її обличчі тьмяні синці. Його пальці злегка стиснулися. Нерул перевів погляд на Шаян — і завмер. Тепер він бачив синці і на ній, на її прекрасному, виснаженому обличчі.

— Малі… — тихо прошепотіла жінка.

Нерул обережно підійшов до неї, простягнув дитину. Погляд його затримався на Шаян, у ньому з’явилося щось безпорадне. Він хотів сказати, що тепер усе буде добре і він захистить їх, але не зміг — сам не вірив у це до кінця.

Нерул озирнувся.

Імператор усе ще стояв, терпляче спостерігаючи за ним.

Хтось тихо зачинив двері — ніби боявся порушити цю натягнуту, як струна, тишу. Вартові, що стояли у коридорі, востаннє кинули зацікавлений погляд усередину. Здавалося, навіть вони чекали — от-от щось має статися.

— (вірнійська) Як ти себе почуваєш? — нарешті порушив мовчання імператор.

Нерул не відповів.

Усередині нього прокотився спогад — батьківська рука, що торкається його, коли він боровся за життя. Тоді той дотик означав усе: підтримку, віру, присутність того, кого він колись лише мріяв побачити.

Але тепер, у цій кімнаті, поруч із нею, Нерул не знав, що сказати.

Стояв перед батьком — і не вірив, що це дійсно відбувається.

Не сон. Не марення.

Зустріч, якої чекали обидва — але ні один не знав, що з нею робити.

— У день, коли ти народився, була буря, — тихо почав імператор, не зводячи очей з сина, уважно вдивляючись в обличчя, — Гроза шматувала небо на шматки, блискавки спалахували одна за одною, мов мечі богів, що билися поміж собою. Гуркіт грому котився так глибоко, що, здавалося, сама земля здригається від болю.

Він на мить замовк, наче знову бачив ту ніч.

— Я стояв біля вікна і дивився в небо, — продовжив батько. — І мені здавалося, що бачу там себе — мої страхи, мій гнів, мою безпорадність….

Імператор важко зітхнув, намагаючись пригадати, що означає «безпорадність».

— Пологи були тяжкі. Біля твоєї матері метушилося половина палацу: знахарі, цілителі, повитухи. Усі намагалися врятувати її… врятувати тебе. А я стояв осторонь. Попри все, що мав, попри всю владу, я був безсилим. Міг лише чекати.

Він зупинився, стиснув кулаки та продовжив:

— Врешті-решт, я не витримав, — сказав тихо. — Увірвався до покоїв. Вона лежала бліда, знесилена, але коли побачила мене — посміхнулася.

На мить на його суворому обличчі з’явилася тінь тієї ж самої усмішки.

— «Все буде добре, — сказала вона. — Але ти мусиш мені пообіцяти…» Хех, — Догмар старший ледь усміхнувся. — Наказувати мені... імператору. Але вона це вміла. Я володів світом, а вона володіла мною.

Він зробив крок вперед, не відводячи погляду від сина.

— Твоя мати наказала мені любити тебе. Більше за життя, щоб там не було. Щоб захищав, доки вистачить сил, щоб виховав тебе сильним, гідним нашого дому, імені, престолу... — Догмар старший замовк.

— І я пообіцяв, — прошепотів нарешті. — Вона стиснула мою руку, а потім відштовхнула її і закричала. Блискавки розривали небо, грім ехом прокотився над замком, а потім... усе стихло. І я почув крик.

Імператор щиро посміхнувся:

— Твій крик, синку… Він розітнув тишу так, ніби оголосив щось більше за народження. У ту мить завмер цілий світ, і я разом з ним. І тоді я зрозумів: немає нічого, що мало б для мене більшу вагу, ніж те маленьке життя, яке моя дружина притискала до грудей. Одним лише своїм народженням ти затьмарив для мене все — силу, якою я володів, рішення, що змінювали світи, і владу, що дурманить міцніше за будь-яке вино. Лише за мить ти став моїм всесвітом, сенсом усього, що я робив і робитиму.

Імператор ще якусь мить тримав у погляді тепло спогадів. Його вуста торкнула усмішка, але вже за мить обличчя знову стало суворим, стривоженим.

— Коли ти зник… — заговорив він, і голос його трохи провалився, але зразу ж став знову міцним та впевненим. — Я довгі роки не міг цього прийняти — вірив, що ти живий. Десь далеко, але живий. Ніби відчував, як б’ється твоє серце — слабко, крізь простір, крізь час. І це відчуття, ця крихітна надія… — він зробив глибокий вдих, — вона не давала мені збожеволіти — тримала мене.

Імператор підняв погляд, знову зустрівшись очима із сином.

— І от… ти тут. Живий. Знову поряд. Зі своїм батьком.

Нерул відчув, як усередині щось розривається.