Глава 18

У наметі стояла тиша. Повітря було важке, тягло вологою тканиною, сирою землею і димом від каганця, що тлів на столі. Світло від нього хиталося, розмазуючи тіні по стінах.

Зірік висів, підвішений за руки до балки. Мотузки врізалися у зап’ястя, тремтячі плечі вже майже не слухалися, пальці посиніли. Його голова звисала набік, а із розбитої губи тяглася тонка смуга крові. Він стояв на носках, шукаючи рівноваги, щоб хоч трохи послабити натяг, але мотузка лише скрипіла, нагадуючи, хто тут господар.

Поруч стояв лісохід. Його постать губилася у півтіні — лише час від часу світло каганця вихоплювало блиск пряжки на поясі чи тьмяний відблиск металу на столі перед ним. Він копирсався серед розкладених речей, діяв спокійно, з якоюсь хижою педантичністю. Пальці в шкіряних рукавицях повільно перебирали предмети — ніби він вибирав інструмент не за потребою, а за настроєм.

Зірік, зібравши рештки сил, повільно підняв голову. Світло хитнулося, і він нарешті побачив, що лежить на столі.

Дерев’яна поверхня вся у темних плямах — старих і свіжих. Поверх розкидано кілька ножів: один із широким лезом, трохи зігнутий і потемнілий від часу. Інший — вузький, схожий на шило, поруч — короткий із гачком на кінці, мов створений, щоб підчіпати шкіру. Далі — кілька менших, з блискучими лезами, наче щойно наточені. Між ними валялися обривки мотузки, маленькі кліщі, шмат ганчір’я, просочений чимось темним.

Лісохід обережно торкнувся одного з ножів, ніби перевіряючи вагу. Потім поклав його назад, узяв інший, підніс до світла, вдивився у лезо і зітхнув, як ремісник, що роздумує, який інструмент краще підійде для роботи.

Його обличчя при цьому залишалося спокійним — ні крихти злості, ні задоволення, лише холодна зосередженість людини, яка вже давно перестала сумніватися у власних методах.

Лісохід раптом зупинився. Його рука, яка щойно тягнулася до ножа, завмерла на півруху. На мить він застиг, ніби прислухаючись до чогось невидимого. Потім повільно, без жодного звуку, обернувся.

Світло каганця ковзнуло по його обличчю, відкривши втомлені риси, обрамлені короткою бородою, і темні очі, в яких не було ні злості, ні жалю. Він глянув просто на Зіріка — не як на ворога, не як на полоненого, а як на людину, з якою щойно вирішив поговорити. І тоді посміхнувся. Ледь-ледь. Кутики губ піднялися, але в цій посмішці не було тепла — лише щось тривожне, порожнє, немов усмішка різьбленої маски.

Всередині Зіріка все завмерло. Серце на мить спинилося, повітря застрягло в горлі. Він відчув, як холод пробіг по хребту, а мотузка на зап’ястях здалася ще тугішою.

Все навколо ніби стихло — навіть тріск каганця зник. Лишилося тільки дихання, важке і рване, і цей погляд, що зупинив час.

— О! Ти нарешті трохи ожив, — сказав лісохід, щиро, майже весело, наче зустрів старого знайомого.

Його голос звучав м’яко, без погрози. Усмішка залишалася на місці, але очі дивилися холодно, уважно, ніби розглядали щось ламке, що ось-ось може тріснути.

Він зробив кілька неквапливих кроків, зупинився поруч і нахилив голову набік, дивлячись на Зіріка. Відстань між ними скоротилася до кількох кроків.

— Де... — почав Зірік, але слова зірвалися на кашель. Горло пекло, у роті стояв присмак іржі. Він спробував проковтнути, але біль у грудях змусив його лише тихо захрипіти.

— Хто? — перепитав лісохід, справді здивовано, майже по-доброму. Його голос звучав живо, зацікавлено, як у людини, якій щойно поставили дивне запитання.

Полотно намету раптом ворухнулося, і в щілині з’явилося обличчя іншого лісохода. Його щоки горіли від холоду та азарту, волосся злиплося від вологи, а на губах грала майже весела усмішка.

— Маєш трохи часу, — повідомив він з нотками жартівливої радості. — Поки Коргіс там… розважається з новоприбулою.

Його голос пролунав занадто буденно, ніби йшлося про щось дріб’язкове, майже побутове. Легкість у словах лише підкреслила гидкий підтекст — і від того в Зіріка всередині все стиснулося, немов хтось раптово перехопив йому подих. Серце на мить завмерло, а тоді вдарило сильніше, розганяючи гарячу хвилю тривоги по всьому тілу.

Перед очима спалахнув спогад — вона, збита з ніг, скручена біля дерева, з очима, в яких більше не було того фіолетового блиску — лише темна, глибока втома і глухий біль, що здавався майже людським. Її образ блиснув, мов іскра, і розчинився, залишивши в грудях холод і розпач.

Зірік сіпнувся вперед, не усвідомлюючи руху, але мотузка миттєво зупинила його — різко, боляче. Він застиг, стискаючи зуби, намагаючись не видати ні звуку. Та напруга залишилася — дика, розпечена, готова розірвати його зсередини.

— О, чудово, — відгукнувся лісохід, навіть не підвищуючи голосу. — Тоді не будемо поспішати.

Обличчя у вході зникло, завіса важко опустилася, знову відгородивши їх від решти світу. Намет наповнився глухим тремтінням тиші — лише каганець потріскував, немов нагадуючи, що тут усе ще хтось живий.

— То про кого йшлося, Зірік? — зацікавлено запитав чоловік, підходячи до столу і беручи тонкого ножа, схожого на шило.

Він тримав його легко, майже невимушено, наче перо, яким ось-ось збирався записати відповідь.

— Про Варіма, — відповів Зірік, не зводячи погляду з ножа.

Голос прозвучав тихо, глухо, ніби слова доводилося виштовхувати крізь камінь.