Глава 17

Зірік озирнувся, щоб впевнитися, що з нею все добре. Дівчина відразу помітила його погляд.

— Що не так? — запитала вона звичним роздратованим голосом.

Цей тон трохи підбадьорив його, але вже за мить Калія похитнулася та ледь не впала. Зірік миттю підхопив її під руки.

— Ось, що не так, — пояснив чоловік, тримаючи дівчину.

Здавалося, вона дихала надто повільно, а по її тілу пробігло легке тремтіння.

— Це через твої зцілені рани? — продовжив Зірік, тримаючи її.

Випрямившись, Калія відштовхнула його, глибоко вдихнула та озирнулася навкруги.

Трава лугу поступово густішала, і серед неї проступали кущі — ліщина, глід, подекуди шипшина. Між ними виростали стрункі берези і кілька молодих дубків, немов розвідники лісу, що обережно виступили вперед. Вони ще не утворювали гущавини, та вже змінювали відчуття простору — луг здавався менш відкритим.

Сонце пробивалося крізь рідке гілля плямами світла, що розтікалися по траві. Звірині стежки то зникали в заростях, то знову виринали далі, а повітря, досі свіже й лугове, вже мало легкий відтінок вогкої кори і землі.

— Ще далеко? — запитала дівчина, роздивляючись все навкруги, ніби щось шукаючи.

— Ні, — відповів чоловік, не зводячи з неї занепокояного погляду.

Калія лише кивнула та рушила до найближчого молодого дуба. Потрапивши під діряву тінь від крони дерева, дівчина змучено присіла, обпершись об стовбур та закрила очі, ніби насолоджуючись.

«Вона втомилась» — подумав Зірік, раптом зрозумівши, що він навіть не запропонував їй відпочинок.

Чоловік підійшов до неї, ставши навпроти. Калія розплющила очі та з підозрою поглянула на нього.

— Що? — нервово запитала дівчина.

— Ти втомилась? — обережно поцікавився чоловік.

Тепер її вир був прихований за сорочкою, тому настрій Калії стало важче передбачити, а це вже лякало Зіріка. Хоча зараз вона виглядала такою вразливою та навіть невинною, чоловік все ще добре пам’ятав, ким вона може бути та що зробити.

— Опиши мені їх табір. — проігнорувавши запитання, наказала Калія трохи виснаженим голосом.

Зірік на мить замислився, згадуючи, а тоді заговорив:

— Намети стоять серед кущів і молодих дерев колом, в центрі — вогнище. Біля нього завжди хтось сидить. Скільки вартових — не знаю, але людей у таборі я бачив багато, хоча певен, що є ще.

— Навколо табору є вартові? — запитала вона, ковзнувши поглядом туди, де гарячі промені проривалися крізь гілля і розливалися по землі.

— Не знаю, я не бачив. Але я певен, що є, до того ж вони добре маскуються, — відповів чоловік.

Запанувала тиша. Калія знову заплющила очі, впершись голову об стовбур зручніше.

— Ми врятуємо мого брата? — раптом запитав Зірік.

Дівчина розплющила очі, уважно глянула на чоловіка. Зірік відчув, як всередині почала поступово наростати тривога.

— Ми? — роздратовано перепитала Калія. — Все, що ти повинен зробити — це показати полонених та ткнути пальцем на свого брата серед них. На цьому «ми» закінчується. А тепер стань так, щоб сонце не потрапляло на мене.

Чоловік покірно затулив собою сонячні промені. Він помітив, як вона знову заплющила очі, а на обличчі з’явилася задоволена легка усмішка.

— А в тебе є якийсь план, що робити, коли ми дістанемося табору? — знову запитав Зірік.

Калія розплющила очі, і фіолетовий відблиск у них здався гострішим за лезо. Вона не мовила ні слова, але чоловік відразу зрозумів, в чому полягав її план та що вона збирається робити.

— Ми б могли... — почав Зірік, але зустрівшись з її поглядом, швидко себе виправив, — Ти б могла врятувати всіх полонених, — продовжив чоловік з ледь вловимою ноткою надії.

— Та що ти? — відповіла Калія все тим же роздратованим тоном. — А навіщо це мені?

Чоловік розгублено на неї глянув, не вірячи в почуте. В якийсь момент йому здалося, що вона зараз радше союзник, ніж ворог, але така відповідь збентежила його.

— Можливо, тобі і байдуже на їх життя, а от мені ні, — нарешті відповів Зірік.

— Он воно як? Чому ж ти сам не спробував їх врятувати? — продовжила Калія, але вже більш ворожим тоном.

— А що я міг? — здивувався чоловік. — Там десятки добре підготовлених та озброєних людей, а я всього навсього...

Зірік замовк.

— Боягуз? — продовжила Калія.

Ці слова болісно врізались у вуха чоловіка.

— Я не боягуз! — ледь не закричав Зірік.

— Ні. Ти боягуз. Ти повернувся до мене лише зі страху, злякавшись за своє нікчемне життя. У той момент ти зрозумів, що я зараз твій єдиний шанс вижити. Тому ти повернувся.

— Це брехня! — різко відповів чоловік.

— Ну то здивуй мене! — крикнула дівчина, — Чому ти тоді повернувся?

— Бо... — Зірік змовк, відчуваючи, що не хоче говорити правду. Не хоче зізнаватися, що щось всередині тягне його до неї. Попри все, що він бачив та що пережив, чоловік все ще бачив в ній людину, дівчину... надзвичайно привабливу дівчину, що потребувала допомоги.