Глава 16

Нерул і Сатас, у супроводі двох охоронців, крокували просторими коридорами замку. Кам’яні стіни, прикрашені різьбленими візерунками, високі стелі, що губилися у напівтемряві, і сходи, які вели з поверху на поверх, вражали його уяву. Після простих дерев’яних хатин Кадеми все це здавалося майже казкою. Та ще більше дивувала поведінка людей: вони шанобливо кланялися, привітно усміхалися — ніби знали його давно. Для нього це було новим і незвичним, тож чоловік лише ніяково кивав у відповідь.

Охоронці майже одночасно вихопили мечі з ножен, коли з-за рогу на них раптово вискочив молодий чоловік — майже юнак.
Сатас різко рикнув, за мить до того, як один із вартових змахнув мечем.

Бідолашний хлопець зблід і прикрився руками.

Нерул закляк на місці, не розуміючи, що сталося: ще мить тому все було спокійно.

— (вірнійська) Ти при своєму розумі?! — гаркнув Сатас, потім звернувся до охоронців: — Вільно!

Вартові сховали зброю.

Юнак повільно випрямився, нервово ковтнув і шанобливо вклонився. Коли ж звів погляд на Нерула, в його очах спалахнув щирий, майже дитячий захват.
Нерул розгублено дивився на нього, не розуміючи, що відбувається.

— Принце… — почав хлопець.

— Пане, — холодно поправив його Сатас.

— Так, звісно… пане Догмар! — випалив юнак. — Неймовірно, що ви повернулися!

Нерул не відповів — лише вдивлявся у нього уважніше.

Хлопець мав скуйовджене, кучеряве чорняве волосся. Його обличчя світилося щирістю, а в очах жевріла безмежна повага.

— Пане Догмар, — втрутився Сатас, помітивши подив Нерула, — перед вами Річард. Той, хто… — він запнувся, шукаючи потрібні слова.

Але юнак випередив його:

— Я впізнав вас, пане Догмар! Там, у темниці арени! Я впізнав вас! — щасливо заторохтів він. — У вас не було тих зображень на тілі, лише жахливі шрами... але я впізнав вас! Ваш погляд, вашу постать! Я впізнав! Я спробував окликнути, але ви не відгукнулися. Я розповів про вас охоронцям, управляючому, але лише отримав тумаків. Ніхто мені не повірив... І тоді я вирішив діяти: вирушив до вашого батька… Ще б мить...

Річард затих та зблід, ніби ця мить ось-ось станеться.

Нерул спантеличено дивився на хлопця, добре розуміючи, що могло статися. Він дивився на Річарда та подумки радів, що той встиг, але...

— Як ти впізнав мене? — коротко спитав він своєю мовою.

Хлопець здивовано кліпнув очима.

— Пан Догмар поки не розмовляє вірнійською, — пояснив Сатас. — Але він питає, як ти його впізнав.

Річард оживився.

— Я запам’ятав нашу зустріч, — почав він.

Нерул насторожився: все, що він чув про своє минуле викликало лише огиду та зневагу до самого себе.

— Тут, у дворі. — продовжив хлопець, — Я тоді був дитиною, років десяти. Бавився палицею і мріяв бути, як ви — як Догмар «Кривавий».

Нерул скривився, приготувавшись почути щось ганебне.

«Кривавий» — з відразою та сумом подумав чоловік.

А потім озирнувся — і побачив вас! Ви стояли поруч! За декілька кроків від мене! Я бачив ті знаки на вашому тілі. Раніше лише чув про них, але ніколи не бачив — як і вас самого... Я запам’ятав ваш вираз обличчя, вашу поставу, все! Здавалося, що ніби самі боги стояли поряд та дивилися на мене!

Нерул слухав, не розуміючи, чому розповідь про нього з минулого викликало такий захват у Річарда.

— Ви мовчали, уважно дивилися на мене. Я вже почав переживати, що щось зробив не так. Згадав — вклонився! Але ви лише... посміхнулися, а потім дістали меча! Того самого меча! З казок! З легенд! Ріг Вірну! Меч з вірніту!

Нерулу залишалося лише уявити, що то був за «Ріг Вірну».

Ви показали мені рух мечем — плавний та водночас стрімкий. Потім кивнули, щоб я повторив. Я спробував, але в мене не вийшло. Тоді ви показали ще раз, і ще… доки в мене не стало виходити краще. А потім ви посміхнулися й пішли. Це був перший і останній раз, коли я бачив вас — Догмара Кривавого. Востаннє перед тим, як ви…

Сатас голосно кахикнув. Хлопець замовк.

Нерул не вірив в почуте. У погляді Річарда не було брехні — лише радість і відданість. І вперше за довгий час він відчув, що, можливо, не все його минуле мало такий кривавий відтінок.

— Дякую, — трохи невпевнено вимовив Нерул вірнійською.

Річард разом з Сатасом засяяли від радості.

— Пане Догмар! — зворушено заговорив Сатас, але швидко опанував себе. — Ви говорите на вірнійській!

Нерул розгублено на нього поглянув, адже сам цього не помітив: це сталося мимоволі.

Юнак не переставав радіти, чуючи рідну мову з уст Нерула, але вже за мить його обличчя помітно спохмурніло.

— Перепрошую… — почав невпевнено Річард. — Чи можу я поставити запитання?

Нерул кивнув, не бажаючи тепер говорити, щоб не почати знову на вірнійскій. Чоловік все ще відчував неприязнь до мови та тих, хто на ній розмовляв, хоча, здавалося, його ворожнеча до оточуючих поступово згасала під вагою шанобливих поглядів навколо.