Глава 15

Імператор Догмар увійшов у просторий кабінет для нарад, що радше нагадував тронний зал, ніж робоче приміщення. Висока стеля, підперта різьбленими дерев’яними балками, тонула у світлі дня, що рясно лилося крізь вузькі стрілчасті вікна. Сонячні промені падали косими смугами на кам’яну підлогу, змушуючи пил у повітрі сяяти, мов золотий туман.

Кам’яна підлога відлунювала кроки, а посередині, мов серце цього місця, стояв масивний овальний стіл із темного дуба, вкритий подряпинами і плямами від воску. Навколо столу розташувалися важкі крісла із шкіряними спинками, а над самим столом висіла кована люстра у вигляді колеса зі свічками, які вдень залишалися непотрібними. Біля відкритих вікон — крізь які долинав запах хвої і далекий гомін міста — стояли високі шафи, де зберігалися сувої, карти і книги у потертих палітурках. У кутку кабінету темнів бронзовий жаровник.

Уздовж стін тягнулися важкі гобелени, що зберігали пам’ять про могутні династії. Всі три були виконані в одному стилі: чіткі форми, суворі обриси і відсутність зайвих деталей. Здавалося, майстер, який їх створював, свідомо відкинув розкіш, аби зберегти в тканині саму суть символів.

Найбільший гобелен займав центральне місце і зображав голову вірнійського гірського козла — тварини, що водиться лише серед кам’янистих верховин, де постало місто Вірн. Масивні роги спадали вниз широкими дугами. Це був герб дому Мораксус — династії, що зараз правила їхнім світом. У ньому вгадувалася твердість, непохитність і суворість, подібна до самих гір, серед яких і народився цей рід. Полотно було значно більшим за інші і одразу впадало у вічі кожному, хто входив до зали.

Праворуч від нього висів гобелен із конем, що ставав дибки. Постать тварини передавала відчуття руху, непокори і гордості. Це був родовий герб дому Кнайтхолд — роду, що здавна славився своїми вершниками та нині правив містом Йонг та його безкраїми полями.

Ліворуч було зображено три вовчі голови, складені у строгу композицію. Гострі лінії створювали відчуття сили і настороженості, а трикутна форма розташування символізувала єдність і злагодженість зграї. Це був герб дому Вадіньє — роду, що нині правив містом Гоффа та навколишніми лісами. Його символ походив від гоффійських вовків, які водилися лише у місцевих лісах і уособлювали хитрість, розум та майстерність полювання.

Разом три гобелени символізували союз трьох сил: суворість і непохитність дому Мораксус; горду свободу дому Кнайтхолд; та кмітливу єдність дому Вадіньє.

Атмосфера приміщення залишалася водночас урочистою і суворою: тут можна було сперечатися до хрипоти, обговорювати державні таємниці чи складати військові плани — і все одно товсті кам’яні стіни залишалися байдужими, немов хранителі чужих секретів.

Місця за дубовим столом уже були майже повністю заповнені. Гнилон сидів ближче до середини, навпроти гобеленів, немов підкреслюючи власну вагу в нараді, але головне місце в центрі залишалося порожнім.

Праворуч від нього вмостився верховний лісохід Галіус — високий чоловік із рудим волоссям і різкими рисами обличчя. Його тіло здавалося худорлявим, але за цією стрункістю відчувалася суха, загартована силою міцність, мов у вовка, що виживає завдяки витривалості, а не громіздкості. Його рухи були стримані і точні, без зайвої ваги, і кожен, хто спостерігав за ним, міг упізнати людину, яка звикла долати втому, холод і відстані.

Далі за верховним лісоходом важко осів на крісло генерал Лебен. Він був сивочолим старцем із довгою бородою і двома товстими косами, що спадали на груди. На його правій руці бракувало одного пальця, а зморшкувате обличчя зберігало холодну твердість воїна, який пережив десятки битв і не знав поразки. Його присутність випромінювала сувору, але непохитну дисципліну.

Коли ж двері відчинилися й увійшов імператор Догмар, всі підвелися зі своїх місць, вклонившись. Їх погляди звернулися до нього та ще одного гостя — Боденіра, головного вірнійського таємнознавця.

Чоловік близько сорока років, різко вирізнявся серед суворих постатей оточення. Світле хвилясте волосся спадало акуратними пасмами, ретельно укладене і блискуче, ніби він завжди знаходив час подбати про кожну деталь. Риси обличчя здавалися напрочуд м’якими: ніжна шкіра, плавна лінія підборіддя і спокійний погляд сірих очей, у яких легко було вловити врівноваженість. Легка усмішка підкреслювала образ чемного та стриманого чоловіка.

Його вбрання не вирізнялося пишністю, та мало в собі особливу елегантність. Чорний камзол із тонким вишитим орнаментом щільно облягав стан, підкреслюючи стрункість постаті. З плечей спадав плащ із темного сукна, застібнутий срібною фібулою у формі рогатої голови. Високий комір м’яко обрамлював обличчя, а довгі рукави були оздоблені вузькими смужками оксамиту. У деталях відчувалася стримана розкіш — нічого зайвого, лише тонка гармонія кольорів та форм.

Та ті, хто знав Боденіра ближче, розуміли: за цією м’якою зовнішністю крилося інше. В його очах жив холод, якого не міг прикрити привітний вираз обличчя. Він дивився на людей так, наче бачив їхні приховані страхи і найтемніші думки, і від цієї мовчазної уваги ставало тривожно. Це був не чоловік, що потребував гучних жестів чи показної жорстокості, — достатньо було одного його погляду, аби зрозуміти: саме він лишається справжнім господарем там, де панує тінь та губляться чужі крики.

Його місце було поруч із імператором, трохи осторонь, але так, щоб усі бачили: Боденір — не той, кого поважають, а той, кого остерігаються. Його боялися більше, ніж визнавали, бо дурна слава і тривожні плітки крокували попереду нього самого.