Глава 14

Зірік обережно визирнув з печери. Здавалося, світало, хоча на поляні все ще панувала напівтемрява. Чоловік зробив невпевнений крок уперед, зупинився, прищурився і почав вдивлятися в далекі хащі. Здавалося, що попереду нікого, хоча зараз Зірік більше боявся того, що стояло позаду.

— Чого став? — невдоволено запитала дівчина та штовхнула його в спину.

Чоловік перелякано сіпнувся та різко розвернувся, виставивши перед собою смолоскип. Погляд мимоволі впав між її грудей на вир. Зірік стиснув зуби, намагаючись подавити новий напад паніки.

Дівчина роздратовано глянула на свого супутника.

— Подобається? — нарешті запитала вона та зробила крок йому назустріч.

Зірік спробував відійти, але відчув, що ноги не слухають його.

— Якщо і надалі мене дратуватимеш, я познайомлю тебе з ним, — промовила дівчина, вхопивши чоловіка за руку і повільно піднесла її до виру.

Зірік розкрив рота, аби закричати, та крик, ніби наляканий побаченим жахом, застряг десь глибоко всередині. Він відчув холодний подих, що торкнувся руки. Ні, долоня дівчини залишалася теплою — холод ішов від самого виру, і чим ближче вона підносила його руку, тим крижанішим він ставав. Чоловік раптом відчув, ніби жах усередині нього ожив та отримавши тілесність, почав шматувати його зсередини. Голова різко заболіла, а в його думки ніби увірвалися чужі жахливі спогади, переповнені стражданням. Він не бачив їх, але відчував чужі муки та біль, чув жалібні крики та мольбу про допомогу. З кожним подихом, здавалося, його свідомість все ближче наближалася до епіцентру цих страждань.

— Прошу, — благаючи простогнав Зірік.

Дівчина з силою відштовхнула його руку. Всі чужі крики та голоси стихли, але відчуття жаху все ще не відпускало. Він судомно простягнув руку до смолоскипа, але не відчув тепла. Полум’я тремтіло безсиле, а холод стискав тіло дедалі сильніше — здавалося, крига брала вже не плоть, а саму душу. Зірік перелякано глянув на незнайомку.

— Що... що зі мною...

— Заткнись та веди далі, — наказала дівчина, а вир на її грудях на мить став яскраво фіолетовим.

Зірік, важко дихаючи та притиснувши свою замерзлу руку до тіла, зробив кілька кроків уперед, піднявши смолоскипа вище, та спробував зрозуміти, як раніше, він з Варімом, сюди потрапив. Відійшовши від дівчини ще на декілька кроків, чоловік раптом відчув мимолітнє відчуття безпеки, що на мить зігріло його душу.

Худорлява постать винирнула з хащів. За нею — ще одна, і ще. Вже за декілька секунд перед ними утворилася ціла стіна із зеленооких блідих істот.

Всі вони виглядали так, наче саме життя давно залишило їх тіла. Виснажені до кісток, вони рухалися різко й уривчасто, мов поламані ляльки, якими керують невидимими нитками. Шкіра тьмяно-зелена, тонка, немов пергамент, натягнута на виступаючі кістки, здавалася холодною і мертвою.

На руках, шиї та обличчях темніли вже знайомі Зіріку хворобливі виразки, з яких час від часу проблискували пульсуючі зелені відблиски — наче гниюча плоть світилася зсередини. Їхні очі, втоплені глибоко в орбіти, мали скляний зелений блиск, але часом у них спалахувало щось віддалено живе — не розум, а спрага. Роти ледь відкриті і навіть на відстані чоловік відчував запах аратії.

Зірік зробив крок назад та озирнувся на дівчину. Темний вир затремтів, немов її серце почало битися швидше, видаючи занепокоєння. Чоловік завмер на місці, розгубишись, не розуміючи, кого зараз він боїться більше.

Істоти почали загрозливо шипіти. Одна з них митнулася ближче до Зіріка, але різко відскочила. За мить вже інша потвора спробувала дістатися до нього, але зиркнувши на дівчину, перелякано відсахнулася назад.

Зірік стояв на місці, не в силах поворухнутися.

«Ні! Краще вони… чим те, що за моєю спиною» — подумав чоловік, дивлячись на потвор, що поволі, маленькими, ледь помітними кроками, наближалися все ближче.

Зірік обернувся до дівчини обличчям, глянув спершу на неї, потім перевів погляд на вир та кинув смолоскип до її ніг. В цей же момент потвори кинулись вперед, але чоловік навіть не сіпнувся, боячись відвести погляд від справжнього монстра.

— Назад! — крикнула дівчина та підскочила до чоловіка.

Перелякані істоти різко відступили, ледь не збиваючи один одного з ніг.

— То он якою ти мене бачиш? — процідила незнайомка, дивлячись прямісінько йому в очі. — Монстром? Потворою?!

Вир на її грудях пульсував різко й уривчасто, наче щось усередині рвалося назовні.

— Хіба ні? — вперше за весь час, досить спокійним, але трохи втомленим голосом, запитав Зірік.

ЇЇ брови здригнулися і зійшлися, погляд на мить спалахнув, а скули напружено застигли. Дівчина швидко дихала носом, не зводячи з нього погляду, як і він з неї. Вперше за їх коротку зустріч, він не відвів очей.

Вже за мить її дихання поволі стало плавнішим, а обличчя трохи розслабилося.

— Ходімо, — трохи з жалем, відповіла дівчина та не дочекавшись відповіді, зробила крок вперед.

Зірік залишився стояти на місці.

Незнайомка озирнулась та невдоволено зітхнула.

— Ходімо. Те що сталося, — у минулому, я більше цього не зроблю, — спокійно сказала дівчина.