Глава 13

Глухий стукіт лунав дедалі виразніше.

З кожною секундою. З кожним подихом.

Нерул розплющив очі. Звук долинав праворуч, але щойно він поворухнувся — стих. Чоловік повільно повернув голову і побачив ослін, на якому сидів незнайомець у темно-сірому камзолі з високим коміром. Щільна важка тканина мала ледь помітний візерунок, схожий на закручені роги, а вздовж грудей тягнулися срібні застібки у вигляді маленьких рогатих голів, вирізьблених настільки майстерно, що в тьмяному світлі вони здавалися майже живими.

Вони вдивлялися один в одного та ніхто не наважувався порушити тишу.

Нерул не знав, чого чекати — він не розумів, ким є для цих людей.

Відповідь не забарилася.

— (вірнійська) Ти постарів, — раптом мовив чоловік.

За цю коротку мить Нерул устиг розгледіти його ще краще. Постать незнайомця була стриманою, хоча на обличчі виднілися сліди втоми. Темне волосся акуратно зачесане, короткі вуса надавали рисам різкості, а темні очі дивилися гостро, з тією холодною жорстокістю, від якої ставало тривожно.

— Ми знайомі? — слабким голосом на своїй мові спитав Нерул, на мить зиркнувши на глек і чашу, що стояли поруч на столі.

Той не відповів. Лише дивився йому в очі, наче намагався там щось відшукати.

— Я до останнього не вірив, — нарешті мовив він, продовжуючи на вірнійській. — Спершу дійшли плітки, ще на під’їзді до Гоффи, та я лише розсміявся: подумав, що у цьому місці забагато дурнів. Але коли зустрівся з батьком — ще до того, як він устиг щось сказати, — я зрозумів, що ці плітки правда. Я помітив це в його погляді. Він став… колишнім.

Незнайомець замовк, відвів погляд убік, та вже за мить знову глянув на Нерула.

— Дивився, ніби крізь мене, — промовив він, і Нерул відчув у його тоні злість, — ніби мене взагалі немає. Я… я тоді розгубився. Не знав, сміятися від радості чи плакати від болю. Не розумів, що зі мною коїться, розумієш? — він ледь помітно знизав плечима. — Звісно, я був радий, коли дізнався, що ти повернувся додому. Але той погляд батька… він ніби наказував мені зникнути. Знову.

— А ті його слова, що ти нічого не пам’ятаєш… — чоловік провів рукою по обличчю. — Я досі не можу збагнути — це добре чи погано. Що це тепер означає?

— Догмар на прізвисько «Кривавий» — більше не Догмар, не «Кривавий»? — він коротко всміхнувся, але в усмішці було більше болю, ніж глузування. — А хто він тоді? Хто він зараз? Хто він для нас тепер? Раніше я знав його як Догмара, який ледь не зробив мене калікою. — Він різко відкинувся назад, хрипко видихнув та поглянув на збентеженого Нерула, шукаючи відклику у його погляді.

Нерул мовчав, не вірячи почутому.

— Ні? Не пам’ятаєш? А мені довелося знову вчитися ходити, виродку, після того, як ти розпанахав мені ногу! — він вскочив та, важко дихаючи, почав нервово ходити вздовж ослона, кульгаючи на ліву ногу.

Нерул завмер, не знаходячи слів.

Він дивився на незнайомця, ніби на слід чиєїсь чужої провини, що з незрозумілої причини лягла на його плечі. Хотів щось сказати — виправдатись, пояснити, — але не знаходив слів.

«Це неможливо. Я б… ніколи», — подумав чоловік, але раптом згадав Кадему.

За той час, що він жив у місті, йому не раз доводилось опинятися в ситуаціях, коли потрібно було проявити силу, характер, полізти в бійку. Та він стримував себе. Відчував провину — за те, що став тягарем для неї, для Шаян. Іноді йому страшенно хотілося надавати стусанів тим, хто зачіпав його, але він тримався.

Після кожного такого конфлікту він відчував, як нестримна лють рвалася назовні: починала паморочитись голова, як ставало важко дихати — ніби невидимий звір усередині терзав його самого, не в силі дістатись до ворогів зовні.

Чоловік сіпнувся, повертаючись у реальність, і відчув, як здоровенний ком став поперек пересохлого горла, заважаючи дихати. Нерул мимохіть знову глянув на глек з водою.

Незнайомець нарешті зупинився, став перед ним, трохи нахилившись.

— Але знаєш що? Зараз я бачу перед собою дивовижну картину: зовні — переді мною Догмар, рідний брат, з котрим навіть ворогів не потрібно, а от всередині... ці очі… вони наче чужі…

«Рідний брат» — майнуло в думках Нерула.

У грудях болісно ворухнулося щось тепле — короткий, засліплений спалах радості, що одразу ж перетворився на біль. Він дивився на цього чоловіка, на брата, і не міг зрозуміти, чому серце так стискається.

Перед очима раптом промайнули чужі обличчя — Саші та Зіріка, двох братів, яких він бачив у Кадемі. Молодший — Зірік — боязкий, тихий, завжди злегка напружений, ніби чекав удару. Його зневажали, з нього глузували, але кожного разу, коли на нього здіймали голос, поруч ставав Саші.

Він ставав — просто і впевнено — між братом і усім світом. Без жодних слів, без погроз. Його присутності вистачало, щоб ті, хто ще мить тому насміхався, відводили очі.

А Зірік тоді дивився на нього з таким захватом, що навіть чужому було зрозуміло: для нього Саші був не просто братом — він був цілим світом.

І тоді Нерул, стоячи осторонь, мріяв.

Мріяв, щоб і в нього був брат — молодший, старший — байдуже.