Глава 12

— Хватай меча! — скомандував Варім, поволі відходячи назад. Його тінь тремтіла на стінах печери.

— Не можу! Рука! — крикнув Зірік, тримаючи смолоскипа здоровою рукою.

Лісохід лише вилаявся на рідній мові та продовжив відступати. Всі проходи в цю печеру зараз були попереду, позаду, з кожним кроком наближалася стіна. Під ногами почувся хрускіт. Варім мимохіть глянув під ноги та зрозумів, що ступає по осколках кристалу-гіганта.

— Зупинимося тут, — наказав лісохід, розуміючи, що далі роздроблений кристал буде заважати твердо стояти на ногах.

З проходу, що вів незрозуміло куди вискочив нападник: худий чоловік зі здоровезними зеленими пульсуючими пухлинами по всьому голому тілу. За ним вискочив ще один і ще. Четвертою вискочила жінка: її тіло виглядало розбухлим і також покрите пухлинами.

Істоти спробували напасти, але Варім виставив перед собою кристал. Потвори зашипіли та трохи відступили назад. З інших проходів також з’явилися схожі створіння. А з того, звідки Варім та Зірік прийшли, вискочили старі знайомі — лісоходи. Тепер їх обличчя не тільки були блідо-зеленими, а й укриті дрібними виразками.

Один з лісоходів вихопив із-за спини лук, натягнув тятиву та вистрелив.

Варім скривився не то від здивування, не то від полегшення, адже колишній напарник не вклав стрілу на тятиву перед пострілом. Потвора заричала та знову повторила дії — нічого. Врешті решт заревіла та жбурнула лук в сторону.

Утім ситуація не покращувалася — потвор ставало все більше, а відступати було нікуди. Вже за кілька хвилин увесь простір печери заповнили ці створіння. Всі вони мали різний вигляд: одні — голі, інші — у рваному одязі. Дехто з мечами, інші мали при собі списи, хоча не всі правильно їх тримали.

— Що… будемо ро-би-ти? — тремтячим голосом запитав Зірік, стиснувши смолоскип міцніше, боячись його впустити.

— Я думаю! — відповів Варім, хоча в голові не було жодної ідеї, що робити.

Першим напав один з колишніх лісоходів, намагючись вразити Варіма мечем. Чоловік відбив удар та відразу атакував у відповідь — рубонув у голову. Червоно-зелена кров бризнула на всі сторони, істота замертво впала на землю.

— (вірнійська) Скуштуй вірніту, тварюко! — закричав задоволений Варім.

Він декілька разів махнув мечем перед собою та задоволено посміхнувся. Ще один лісохід рвонув уперед, та Варім зреагував швидше — клинок пронизав живіт потвори, а потім різко пішов убік, розриваючи її зсередини. Істота впала, судорожно дьоргаючись.

— Так! Підходьте ще! По одному! — закричав лісохід.

Зірік хотів запитати, про що той говорить, та не встиг — його відволік дивний рух усередині кристала Варіма. У глибині тремтів темно-фіолетовий димок: він тріпотів і ковзав уперед-назад, ніби намагаючись вирватися з блідої сяючої тюрми. Час від часу димок різко відлітав назад і з силою бив у стінку кристала, наче прагнув розколоти її зсередини.

— Варім! — окликнув Зірік чоловіка, але надто пізно.

Кристал розірвався у його руках, розлетівшись на дрібні осколки. Варім смикнув головою, прикриваючись від останків кристалу, у вигляді гострих голок.

Цим відразу скористалися нападники. Одна з потвор кинулась на Варіма. Зірік зробив крок вперед та махнув смолоскипом. Істота заревіла, впала на землю та перелякано поповзла назад. Інші потвори, які увесь цей час то плямкали, то клацали зубами, завивали чи ричали різко замовкли.

— Ось вам! — переможно закричав Зірік, намагючись не луснути від відчуття перемоги. — Хочете ще?

Істоти злякано на нього дивились. Варім став поруч з чоловіком, діставши останню голочку, що болісно вп’ялася в щоку.

— Молодець! — підбадьорив Зіріка лісохід та задоволено посміхнувся.

— (вірнійська) Що сучі діти? Не подобається? — закричав знову Варім.

Зірік радісно посміхнувся, хоча не розумів ні слова.

«Нічого, скоро я вивчу цю мову» — подумав чоловік та посміхнувся, радіючи новій надії.

Істоти стояли нерухомо не зводячи з них поглядів. Зірік поволі водив смолоскипом перед собою. Він зупинився, помітивши декількох істот, схожих на слідопитів з міста — прикро скривився та продовжив оглядати нападників.

— Чому вони застигли? — врешті запитав Зірік, переставши посміхатися, стривожено вдивляючись в істот.

— Прірва його знає! Мабуть більше не хочуть відвідати вірнійської сталі! — сказав Варім та зробив декілька змахів мечем.

Створіння ніяк не відреагували, на що лісохід навіть трохи засмутився.

«Ні...» — подумав про себе Зірік, та уважніше придивився в очі потвор.

Довелося прикласти усіх зусиль, щоб помітити зіниці, котрі тонули в цих блідо-зелених очах.

— Вони... — почав Зірік, придививляючись пильніше та переводячи погляд від однієї істоти до іншої. — Вони... дивляться повз нас.

Варім хмикнув і собі вдивився в очі потвор. У цей момент Зірік повільно почав повертати голову назад. З кожним подихом він відчував, як незрозумілий страх полонив його тіло, забороняв дивитися назад.

Зірік повернув голову, глянув на груду кристалів, позаду себе. Не помітивши нічого він з полегшенням видихнув та за мить його погляд піднявся вище.