Глава 11

Повітря наповнилося різким запахом пригорілої плоті, змішаним із вогкістю печери та гірким чадом від факела.

Варім глянув на своє плече — шкіра на краях рани почорніла.

— Досить, — процідив він, стискаючи зуби від болю.

Зірік різко відвів смолоскип від обпаленої рани, потім глянув на плече лісохода. Він боявся, що зробив щось не так — Варім досі тримав меч при собі.

— А! Боляче, — буркнув лісохід, оглядаючи рану. — Я вже й забув, як це…

— Що там сталося? — раптом запитав Зірік.

Він довго намагався підібрати слушний момент, щоб запитати, але не наважувався. Увесь шлях Зірік ішов звивистими тунелями печери, не відриваючи погляду від темряви попереду, вдивляючись у кожну тінь, де світло факела безсило тануло в глибині. Його думки вперто поверталися до тих потвор, що на них напали — створінь, які ще зовсім недавно були людьми.

— Я не знаю, — відповів Варім, повільно випрямляючись і кивнувши Зіріку рухатися далі.

Чоловік покірно рушив уперед, виставивши смолоскип перед собою, боячись прогавити бодай щось.

— Ти йшов попереду, — почав лісохід повільно. — Я трохи позаду, а Реймі тримався лівіше від мене. Інші йшли далі — хто правіше, хто лівіше. Усе було тихо. Навіть занадто. І от у якийсь момент я зрозумів, що Реймі… зник.

Варім насупився.

— Просто зник. Я обернувся, але його не було видно. Крик почувся вже за мить — недалеко. Я кинувся туди…

Лісохід звів брови, не в силі приховати здивування навіть зараз.

— Він лежав на землі, обхопивши голову руками і вив, як скажений. Казав, що чує голос усередині… благав, щоб хтось змусив його замовкнути.

Варім скривився та продовжив тихіше:

— Коли я намагався його підняти, він вихопив ножа — хотів встромити собі у вухо. — чоловік коротко зітхнув. — Я вибив зброю, потім трусонув його, щоб той опанував себе, але натомість Реймі почав блювати. З рота пішла піна, очі широко розплющилися — і за мить стали зовсім чужими: цього паскудного зеленого кольору. Тіло почало трясти, рухи стали дивними, різкими.

Лісохід зробив паузу, ніби дозволив собі зануритися глибше у спогади.

— Наступної миті Реймі кинувся на мене, гарчачи, як звір. Я вдарив його у живіт, але він навіть не здригнувся: засичав і знову рвонув уперед.

Варім затих. Кінчики його губ прикро скривилися.

— І тут я почув тупіт позаду... Озирнувся — Голдон. На мить я зрадів. Думав, прийшов допомогти. Він нісся просто на нас. До останнього я вірив, що це підмога, — це було так схоже на Голдона, на його звірині манери... але я помилився — то вже був не він.

Лісохід на мить опустив голову, ніби горюючи за втраченими товаришами.

— В останню мить я встиг відскочити, і Голдон збив Реймі з ніг. Обидва повалилися на землю. Я чув, як вони гарчать, наче звірі. По незграбному хрускоту гілок я зрозумів, що наближаються інші, але це вже були не мої товариші.

Варім уважно глянув на Зіріка — той ішов мовчки, слухаючи все з відкритим ротом, боячись прогавити бодай слово.

Чоловік перевів подих та продовжив:

— Я кинувся тікати. Біг уперед, доки не помітив тебе. Зізнаюсь, я був вражений, що ти ще живий.

Варім замовк, трохи зажурившись.

— А ти відчув цей аромат від них? — раптом запитав Зірік і зупинився, обернувшись до лісохода.

— Ні. Який аромат? Про що ти? — насторожився лісохід.

— У нашому місті варили настій зі схожим запахом… із цих квітів. Як же воно... а! Точно — аратія.

Варім замислився.

— А у ваших краях є якісь отруйні рослини? Можливо, ті, що викликають видіння чи припадки? — врешті запитав лісохід.

— Я не розбираюся в цьому, — відповів Зірік і рушив далі. — Але цей настій варила лише…

Він зробив кілька кроків і раптом спіткнувся, ледь не впавши. Варім підхопив його — і відразу застогнав від болю в пораненому плечі.

— Прірва!

Зірік відскочив назад, ледь не збивши лісохода з ніг. Лісохід інтуїтивно вихопив меч, але, побачивши причину його страху, опустив зброю. Про Зіріка того сказати не можна було — він продовжував тремтіти.

Перед ними лежало тіло.

— Людське, — підмітив Варім і примружив очі, вдивляючись у темряву.

Шкіра висохла й потемніла, вкрившись тріщинами. На ньому ще залишалися рештки обладунку — висохлого, потрісканого, колись шкіряного.

Чоловік обійшов Зіріка та присів, уважно розглядаючи знахідку.

— Цікаво... — пробурмотів він.

— Що? Що цікавого? — одразу підхопив Зірік.

— Краще присвіти, — коротко наказав Варім.

Зірік послухався.

— Одяг нетиповий для ваших країв, — промовив лісохід, обережно ковзаючи пальцями по потрісканій шкірі, що все ще трималася на грудях мерця. Він нахилився ближче й завмер — просто під ребрами чорніла велика діра.

Зірік уважно стежив, але як не намагався, не міг збагнути, що саме той роздивляється.