Глава 10

Всі були готові, та залишалося ще одне — провідник.

Зазвичай, захоплених мешканців завойованих світів відправляли до найближчого міста, де надалі вирішувалася їхня доля. Проте невелику частину все ж залишали — для допитів і опису місцевості. Лісоходи й самі чудово справлялися з розвідкою та вистежуванням, але час завжди був не на їхньому боці, тож провідники дозволяли прискорити цей процес. Як правило, обирали людей, яких зневажав власний народ. Ними просто було маніпулювати, адже вони легко йшли на зраду, рятуючи власне життя.

Саме такою людиною був Зірік .

Варім спостерігав за ним, поки той сидів, притискаючи руки до грудей. Худорлявий, високий, із виголеною налисо головою, що тьмяно відблискувала у світлі вогню, Зірік виглядав водночас жалюгідно і насторожено. Його очі бігали по кожній дрібниці — по швах намету, по мокрій землі, по лезу меча, що лежав біля вогнища. Він ніби оцінював, де безпечніше стояти, куди дивитися, а кому, навпаки, не потрапляти на очі.

Лісохід бачив такі погляди не раз — страх, що навчив мислити.

— То що, поведеш нас чи ні? — запитав Варім, підійшовши ближче та схилившись над Зіріком, який одразу прикрив ледь напухле від побоїв обличчя.

— Я ж кажу вам, — важко дихаючи відповів чоловік. — Туди не можна! Там смерть! Я можу показати інші місця, я все покажу, тільки не туди! Йти в проклятий край — самогубство!

— Звісно, покажеш... — хмикнув Варім і замахнувся. Зірік нахилився ще дужче, прикриваючи голову.

Лісохід посміхнувся.

Він обожнював свою роботу. Йому подобалося в ній усе: вистежування, розвідка, бій… але понад усе — допит. Колись Варім навіть хотів стати таємнознавцем, але любов до полювання на людей виявилася сильнішою.

Навіть чужа, ламана мова, якою доводилося говорити з полоненими, тішила його. Він був фанатом своєї справи і за тридцять років служби бачив не одного такого «зіріка». Усі вони, як один, казали те саме: «Не ходіть туди!» — а потім виявлялося, що саме там місцеві і ховали свої пожитки.

Варім добре знав: коли дурні, подібні до цього, попереджають про «прокляті місця» — то саме там, найімовірніше, і є щось справді цінне.

— То що там, у тому вашому проклятому краї, га? — грізно кинув лісохід.

Чоловік на мить озирнувся, побачивши новоприбулих товаришів. Один із них тримав у руках прут металу з розпеченим кінцем, а інший — надзвичайно великий, широкоплечий, із важким поглядом.

— Зірік, — продовжив Варім, трохи з жалем глянувши знову на полоненого, — я раджу тобі швидше все розповісти, бо мої хлопці вже втрачають терпець. І, клянуся, тобі не сподобається, коли вони його втратять остаточно.

Зірік трохи опустив руки, глянув на металевий прут, потім на здоровила, відкрив рота, щоб почати благати, та не встиг — останній рвонув його вгору, вхопивши голову обома руками.

— Що там, тварино? Кажи! — заревів він, наче розлючений ведмідь. — Га?! Не чую!

Бідолашний сіпався, намагаючись розірвати хватку, вчепившись у чужі руки, але марно — той чоловік був велетенський і неймовірно сильний.

— (вірнійська) Голдоне, годі. Ти зараз йому голову розчавиш, — наказав Варім.

Чоловік не реагував, стискаючи руки ще сильніше. Бідолашний сіпався, задихаючись, жалібно стогнучи від болю.

— Голдоне! — не витримав і крикнув лісохід.

Здоровило з образою глянув на Варіма, але все ж відпустив Зіріка. Його руки розтиснулися, і голова бідолахи вислизнула з хватки — він безсило повалився на землю.

— То й що? Знайдемо іншого, — буркнув Голдон.

— Я б погодився з тобою кілька днів тому, але не зараз! У нас немає часу шукати іншого. Якщо ми не доповімо Гнилону до завтрашніх сутінок, то сам розумієш, що нас чекає. Тому дозволь мені зробити все по-своєму!

— У нас є інші… — почав здоровило.

— Інші нам не підходять. А от він…

Варім хижо глянув на Зіріка, який притиснувся до краю намету, тремтячи від страху і перелякано водив очима по лісоходах, хоча не розумів жодного слова.

Голдон замислився. Схоже, він усвідомлював, що товариш має рацію, але все ж вийшов із намету — мов ображена дитина, бурмочучи щось собі під ніс і забираючи з собою лісохода з металевим прутом.

Варім сів навпроти Зіріка і повільно витягнув ніж із піхов.

Лезо блиснуло у світлі вогнища. Зірік затамував подих — у його погляді тремтіли страх і дивний, незрозумілий захват водночас. Він не міг відірвати очей: лезо було бездоганно чисте, холодне, мов застиглий місячний промінь. Варім помітив це поєднання жаху і зачарування в очах полоненого і ледь помітно посміхнувся.

— Подобається? — раптом запитав лісохід.

Зірік зі страхом поглянув на Варіма і закляк, помітивши посмішку на його обличчі. Але сяйво ножа було настільки привабливим, що навіть жах не зміг затьмарити його красу. Зірік, не в силах опиратися, кивнув і притиснувся до землі, напружено чекаючи на реакцію.

— Він твій. Я віддам його тобі, якщо ти проведеш нас туди, — неочікувано спокійно й стримано вимовив Варім, а потім додав: — А разом із ним і волю.

На мить Зірік ніби ожив: у його зіницях спалахнула крихка, майже дитяча надія — та вже за секунду страх повернувся, важкий і холодний, наче рука, що стискає горло.