Глава 9

Гнилон із пристрастю розгортав сувої один за одним. Його пальці квапливо ковзали по старому пергаменту, очі впивалися в дрібне письмо, немов шукаючи в ньому сенс, відомий лише йому самому. Закінчивши читати, він відкидався на крісло і на мить завмирав, дивлячись у вікно. За кілька хвилин він знову нахилявся до столу, заносив кілька рядків у важку книгу, відкладав сувій і тягнувся до наступного. Здавалося, Гнилон цілком розчинявся в цій праці, знаходячи в ній дивний спокій, ніби намагався заспокоїтись.

З іншого боку столу сиділа молода дівчина у вугільно-чорній сукні з вузьким коміром. Її великі зелені очі уважно, з цікавістю стежили за кожним його рухом, хоча сама вона здавалася байдужою, навіть відстороненою.

— Як там Догмар молодший? – нарешті поцікавився Гнилон, не відводячи погляду від сувою.

— Він отямився, — сказала вона спокійно, рівним голосом із ледь відчутною хриплинкою — тією, що робить кожне слово теплішим, але не м’якшим.

— І?

— Знахарі кажуть, що він одужає, хоча... — дівчина на мить замислилась, — вони трохи здивовані.

— Чим саме? — продовжив Гнилон, відклавши сувій та відкинувшись на крісло, знову занурюючись очима в краєвид за вікном.

— Що йому вже краще, — коротко відповіла дівчина. — Після таких травм та після смертоцвіту він дуже швидко прийшов до тями. Знахарі казали, що знадобляться дні, якщо не тиждні, а він отямився менше ніж за добу...

— Це ж добре! Дуже добре! — вигукнув Гнилон, хоча відповідь здавалася не щирою, радше машинальною. — Будемо сподіватися, що Догмар молодший швидко стане на ноги!

Дівчина нічого не відповіла, залишаючись байдужою.

— Ти розумієш, навіщо ти це робиш? – раптом запитав чоловік, відірвавшись від вікна та глянувши на неї.

Вона мовчки дивилася на нього, не відводячи погляду. Потім ледь зітхнула — коротко, майже нечутно, наче повітря само вирвалося з грудей.

— Здогадуюсь, — нарешті відповіла дівчина.

Гнилон повільно повернувся до столу. Спершись ліктями на край, він коротко, майже непомітним рухом руки, наказав дівчині продовжувати.

— Неочікуване повернення Догмара молодшого серйозно все змінює...

Дівчина зупинилася, ледь помітно скривившись і хутко відвела погляд убік, доки він не встиг цього помітити.

— Аніро... продовжуй, — пониженим тоном звелів Гнилон.

Дівчина глянула на нього — коротко, з-під лоба. У погляді майнув докір, який вона вчасно приборкала.

— Як накажеш, батьку, — почала вона, хоча слово «батьку» вимовила трохи голосніше. — З поверненням старшого сина імператора може статися так, що виникне претензія на трон. Зараз спадкоємцем трону є принц Арен, але, згідно із законами Вірну, ним може бути лише первісток, тобто Догмар молодший.

Аніра зупинилася, трохи нахмуривши брови.

— Що не так? — здивовано запитав Гнилон.

— Давати сину своє ім’я… досить дивно і навіть трохи незручно, — відповіла вона, все ще зберігаючи той самий вираз.

— Ти знаєш, навіщо рід Мораксус так чинить?

— Так, — коротко відповіла Аніра, але з погляду батька відразу зрозуміла, що цього недостатньо. — Тіло рано чи пізно загине, а ім’я — безсмертне. З часом усі забудуть, як виглядала людина, та пам’ятатимуть її подвиги, перемоги, досягнення — а подекуди й поразки. Тому рід Мораксус завжди називав першого сина іменем засновника роду — Догмаром, поєднуючи здобутки різних поколінь в одне ціле, ніби роблячи його безсмертним.

Гнилон задоволено кивнув і коротко посміхнувся.

— Але в цьому є невеликий недолік, — несподівано продовжила дівчина.

— Який же? — здивувався Гнилон, майже щиро.

— Відсутність вибору...

Чоловік звів брови, і цього разу його здивування справді було щирим.

— Про який вибір ідеться?

Аніра відвела погляд і, трохи з жалем, продовжила:

— Старшому сину ніколи не стати собою... лише тінню свого батька. Як той свого часу став тінню свого.

Гнилон дещо оживився та ближче нахилився до неї, не приховуючи зацікавленості.

— А що в цьому поганого?

Аніра здивовано глянула на нього та трохи підвищила голос:

— А що хорошого? Він приречений стати не собою, а тим, кого пам’ятають. Люди не бачать у ньому його самого — лише ім’я. Для них він уже Догмар, такий самий, як усі до нього. І навіть якщо він спробує стати іншим, ніхто цього не прийме. Йому цього ніхто не дозволить. Бо варто лише промовити Догмар — і всі вже знають, яким він має бути, що сказати, як дивитися, як жити.

Гнилон мовчав якийсь час, уважно вдивляючись у доньку. Потім повільно заговорив:

— А з іншого боку, — сказав він спокійно, — це ім’я робить його сильним від самого народження. Воно відкриває двері, перед якими інші можуть простояти все життя, а вони залишаться зачиненими. Коли тебе називають Догмаром, ти вже не просто син, ти спадкоємець волі, сили, честі. Ти маєш славу ще до того, як встиг її здобути.

Він нахилився трохи вперед, голос став нижчим, але твердішим: