Глава 8

Нерул ворухнувся.

Біль уже не палав, лише тягнув у глибину, мов камінь, що тягне на дно.

Він напружився, спробував відкрити очі — марно. Повіки були важкі, а тіло виснажене до краю. Здавалося, навіть подих забирає сили.

Раптом, крізь темряву Нерул почув голоси... чужі слова, яких, здавалося б, не мав розуміти.

І все ж — розумів. Кожен звук відлунював у голові чітко, ніби ця мова завжди була в ньому. Це збивало з пантелику, лякало, але водночас здавалося дивно природним.

— (вірнійська) Це чудо, Догмаре. Це... це неймовірно.

— Неймовірно? Чудо?! — голос поруч спалахнув гнівом, важким і владним. — Він ледь не загинув на клятій арені, бо жоден із твоїх людей не впізнав його!

— Але...

— Якби не той хлопець, він би загинув! — вигукнув чоловік, і в його словах бриніли лють і розпач. — У мене на очах! А я б навіть не дізнався!

На мить запала тиша. Нерул чув, як чоловік поруч важко вдихнув, стримуючи себе.
Коли той заговорив знову, у голосі лишився лише низький, твердий спокій:

— Тож так, чудо. Чудо, що тому хлопцю знадобилася лише одна зустріч із моїм сином, щоб запам’ятати його на все життя.

— Я згоден з тобою, Догмаре...

— Імператоре! — рявкнув чоловік поруч.

— Я згоден з вами, імператоре, — поспіхом виправився інший голос. — Я наказав поселити хлопця в замку. Він отримає всі необхідні зручності. Ми приймемо його як гостя.

— Як героя, Гнилоне! — перебив імператор, підвищивши голос. — Як героя! Тож іди та особисто переконайся в цьому!

Почувся шурхіт тканини — ніби хтось підвівся. Вже за мить Нерул почув клацання дверима.

Запанувала тиша. Лише було чути, як хтось поруч дихає — рівно, важко, глибоко, ніби намагаючись стримати щось у собі.

Всередині Нерула поволі наростала тривога, змішуючись із безсиллям: він не розумів, що відбувається, де перебуває, хто ті голоси, що щойно стихли.

Чоловік спробував згадати останнє, що бачив. Арена — пил, крики, метал, що скреготів, гуркіт копит. Обличчя чоловіка перед ним — суворе, сповнене рішучості і... болю та радості водночас.

Слово… він пам’ятав його слово — «Сину».

Те єдине слово розітнуло свідомість, мов блискавка. Він не вірив — не хотів вірити, що почув його саме зараз.

Колись він мріяв, щоб хтось назвав його так — просто, без вагань, без болю, а не серед пилу арени, не в мить, коли світ розпадався.

Нерул згадав, як все захиталося, стало розмитим, і почало тонути у темряві. Слабкість пройняла тіло, а біль у грудях з кожним подихом лише наростав, наче полум’я.

Тепер він знову відчував цей біль. Він спробував знову розплющити очі — марно.

Раптом Нерул відчув, як чиясь долоня торкнулася його руки — несміливо, обережно стискаючи, ніби боялася завдати шкоди. У цьому дотику не було холоду чи байдужості, лише тривога і тепло.

Десь осторонь тихо заскрипіли двері. У кімнату хтось зайшов.

— Імператоре, — пролунав грубий жіночий голос.

— Що з ним? Чому він не приходить до тями? — запитав суворий, але водночас стурбований чоловічий голос.

— На жаль, йому добре дісталося. Схоже, в нього зламані ребра. Ми дали йому знеболюючий настій, щоб втамувати біль і снодійне, аби тіло відпочило. Також наклали тугу пов’язку на груди, щоб обмежити рух, приклали теплі трав’яні компреси для полегшення дихання і додали в повітря дим мирени. Зараз йому потрібен спокій і тиша. Якщо він сильний…

— Він сильний! — грізно, майже зі злістю кинув чоловік, але в голосі тремтіла горда впертість і страх втратити. — Він мій син. Він не може бути слабким! Він не може залишити мене знову.

Голоси стихли. У кімнаті повисла тиша — важка, напружена, мов сама чекала, що буде далі.

Десь збоку тихо рипнули двері. У кімнаті пролунав лязкіт металу — Нерул мимоволі сіпнувся.

Біль миттю відгукнувся у грудях, пекучий і гострий, змусивши його ледь чутно застогнати. Чиясь рука міцніше стиснула його долоню, ніби намагалася утримати, допомогти пережити біль.

— Залиш нас, — наказав чоловік.

— Як накажете, — спокійно відповіла жінка.

За мить пролунали важкі кроки, що віддалялися.

— Що сталося, Сатасе? Щось важливе? — роздратованим голосом запитав чоловік.

— Прошу мене вибачити, імператоре, але деякі справи потребують вашої уваги, — відповів інший чоловічий голос — дзвінкий, упевнений, але в якому відчувалася стримана обережність.

— Говори тихіше! Що за справи? – рявкнув чоловік, сам же нехтуючи своїм наказом.

— Наші копачі почали пошуки, — чоловік говорив уже тихіше, стримуючи голос, — але, схоже, люди Гнилона помилилися: жодних натяків на вірніт.

Настала коротка тиша. Нерул почув лише тихий подих — довгий, важкий, ніби хтось задумався.

— Той прірва з ним, з тим вірнітом, — нарешті промовив чоловік.

Нерул відчув, як рука, що досі тримала його, обережно ковзнула по його руці вище, до самого плеча — повільно, ніби боячись завдати болю.