Глава 7

Ворота відчинилися з глухим гуркотом і світло вдарило просто в очі.

Нерул мимоволі прикрився рукою — після темряви підземелля день здавався нестерпно яскравим.

Він був розгублений і не розумів, скільки минуло часу. День? Два? Чи вічність?

Там, у підземеллі, світла майже не було — лише тьмяні відблиски смолоскипів, що кидали на стіни червоні плями. Темрява поглинала все довкола, здавалося навіть час.

У тій пітьмі інколи лунали голоси — крики людей, що кликали один одного, намагаючись знайти когось серед темряви.

Але за цими криками завжди приходила біль. Важкі кроки, скрип засувів, грубий сміх. Одного разу вони вломилися і до їхньої камери — тіні в капюшонах, із дерев’яними палицями в руках. Старий, що сидів біля решітки, відчайдушно когось кликав, та не встиг замовкнути: перший удар змусив його впасти, наступні — забрали голос. Нерул спробував заступитися, але його відразу вдарили у груди, збивши з ніг. Потім били вже обох — довго, з якоюсь холодною насолодою.

З часом крики в підземеллі стихли зовсім. Люди перестали кликати й озиватися. І тоді темницю поступово поглинала не лише темрява, а і тиша — густа, важка, така, що в ній здавалося можна втопитися. Кожен сидів мовчки, сам у своїй пітьмі, віддавшись невідомому.

Нерул давно перестав рахувати час. У голові залишилися лише думки, що не давали спокою:
чи дістався Барук із Саші до Кадеми, чи встигли вони попередити інших? Перед очима раз по раз поставали Шаян і Малі. Їхні обличчя не відпускали, сумнів та страх гризли зсередини.

Один із чоловіків, осліплений світлом, раптом підбіг до Нерула, вхопив його за плече, вдивився в обличчя — і скривився, ніби впізнав не того, кого шукав. Потім різко відпустив і пішов далі, пробиваючись крізь людей.

До Нерула підскочив Кіро.

— Ти бачив батька?! — вигукнув він, задихаючись.

Чоловік зустрів його погляд, але не зміг вимовити жодного слова — лише опустив голову. Хлопець застиг, потім повільно відступив убік. Плечі опустилися, і ледь чутний схлип загубився серед шуму довкола.

Навколо почалася метушня. Люди кидалися один до одного, хапали за руки, за плечі, запитували гарячково, майже без пауз:

— Ти бачив Кадему?

— Що з містом?

Відповідей не було. Ті, хто озивався, лише розводили руками або хитали головами.
Ніхто нічого не знав. І невдовзі стало ясно — тут зібрали лише добровольців, що вижили.

Питання стихли, лишивши після себе коротке важке мовчання.

Нерул озирнувся. Попереду розкинувся простір, оточений високими кам’яними стінами, немов колодязь, у який викинули людей.

Хтось кинув їм під ноги списи. Нерул машинально підняв один, поряд ще кілька чоловіків зробили те саме.

Над головою здійнявся рев — сотні голосів злилися в один гул, важкий і хижий, схожий на ревіння звіра.

Нерул підняв погляд. Навколо нависали кам’яні стіни, на яких, уступ за уступом, стояли люди. Найближчі — зовсім поряд, майже над головами. Далі — вище, тьмяні постаті, що зливалися в одну живу хвилю, котра підіймалася вгору, доки не зникала у сліпучому світлі.

Вони заповнили все довкола, тупотіли ногами, розмахували руками, кричали, тицяли пальцями вниз — у нього, в інших полонених.

Зверху сипався пісок, дрібні уламки, хтось виплескував щось червоне, і бризки падали на землю, лишаючи темні плями.

Крики ставали все гучнішими. Обличчя — перекривлені, очі блищали. Люди скидалися на зграю звірів, що смакують полювання ще до першої крові.

Та раптом щось змінилося.

Добровольці, що стояли поруч із Нерулом зупинилися, наче вперлися у невидиму перепону. Погляди, повні тривоги, звернулися вперед. Кілька чоловіків майже одночасно зблідли. Хтось опустив очі, ніби намагаючись сховатися від побаченого. У виразах — жах і безвихідь.

Нерул напружено глянув у центр. Там, серед піску і пилу, стояли інші… мешканці Кадеми. Вони підняли голови, вдивляючись. На мить завмерли, ніби не вірячи власним очам.

Перші кроки були повільні, невпевнені, ніби люди боялися зруйнувати крихку примару перед собою.

Рух почався з обох боків. Спершу нерівно, сторожко — потім швидше. Декілька постатей кинулися вперед, простягаючи руки, перечіпаючись у піску. За мить два потоки зійшлися і змішалися: обійми, здушені схлипування, торкання долонями до щік один одного — так, ніби перевіряли, чи не марево. У цій раптовій радості було щось непосильне і важке.

Нерул стояв, ковтаючи сухе повітря, і водночас намагався не кліпати, щоб не втратити облич у цій круговерті. Його погляд метнувся вбік, потім далі, вглиб — він шукав.

«Шаян. Малі.»

Їхні імена не зникали з думок. Він квапливо переводив очі від одного до іншого, серце калатало все дужче, а страх підіймався зсередини, стискаючи груди.

Кожна нова мить ставала тягарем — між надією непобачити і жахом побачити.

І тоді його погляд впав на нього.

Барук стояв трохи осторонь — згорблений, виснажений, зі списом, що безсило торкався піску. Тіло було вкрите синцями. Одна брова була розсічена, засохла кров тягнулася темною смугою зі скроні. Губи розпухлі, під одним оком чорнів набряк. Обличчя загострилося, риси стали різкими, погляд — глибоким і порожнім.