Глава 6

Натовп шаленів у передчутті видовищ.

Гул трибун розростався, наче буря, що накочувалася хвилями на кам’яні стіни арени. Люди тупотіли ногами по сходах і, здавалося, камінь гув у відповідь. Хтось свистів, хтось вигукував безглузді жарти, а хтось, обійнявшись, розливав вино просто на плечі сусідам — червоні бризки текли сходинками вниз, змішуючись із калюжами дощової води.

Арена дихала разом із ними — величезний кам’яний звір, у серці якого пульсувала нетерпляча юрба. Ряди трибун здіймалися півколом. Кожен ряд — тісний, гарячий від натовпу, переповнений людьми, що горіли від хвилювання. Діти кричали, сидячи на батьківських плечах, старі штовхалися ліктями, прагнучи побачити хоч край майбутньої бійні. Поодаль уже спалахували перші дрібні сутички — кілька різких слів, удар, ще один. Вартові з’являлися майже відразу, вхоплювали забіяк за коміри й волокли нагору сходами, гублячись у шумі та гомоні, який уже ніхто не міг зупинити.

На протилежному боці, високо над галасом, темніла трибуна для знаті — чорне кам’яне гніздо, з якого спостерігали птахи влади.

Поки що в тому гнізді сидів лише один — високий, статний чоловік у темному камзолі, розшитому тонким золотим візерунком. На чорному сукні, наче вогнем, мерехтіли виткі лінії, що обвивали вовчі голови. Онікс у середині орнаменту мерехтів при кожному русі, немов жива тінь. Його обличчя з глибокими рисами, високими скулами і гачкуватим носом здавалося спокійним, проте в темних очах, уважних і холодних, жевріла обережність людини, що звикла бачити більше, ніж інші. Волосся, пригладжене назад, відкривало легку залисину — ознаку віку, який не послабив, а лише загартував його. Терплячий, мов хижак перед польотом, він не зводив погляду з арени, де гуділи, здавалося, всі мешканці міста.

Чоловік підвівся майже відразу, щойно побачив, як вона входить. Кроки вартових відлунювали каменем, коли ті розступилися, даючи їй дорогу.

— (вірнійська)Пані Олісея! Ви, бува, не змерзли? — його голос був стурбованим, але в ньому відчувалася насмішка, замаскована ввічливістю.

Вона спинилася. Сукня глибокого, винного кольору щільно облягала тіло, важка тканина спадала складками, а глибоке декольте відбивало сонячні відблиски на шкірі, що здавалася теплішою за світло. На грудях блиснула прикраса — тонкий ланцюжок із зеленим каменем, який тремтів у ритмі її подиху.

— Ні, зовсім ні, владико Гнилоне, — промовила вона тихо і подала руку.

Гнилон схилився і торкнувся її долоні губами. Мить — і в її пальцях відчувся ледь помітний рух: напруження, майже непомітна судома. Обличчя залишалося бездоганним, лише куточки губ ледь сіпнулися — тінь відрази, яку вона встигла сховати за м’якою усмішкою, щойно він підвів очі.

— Прошу, — сказав він спокійно і повів її вперед, усе ще тримаючи за руку.

Вони зупинилися біля різьбленого крісла з високою спинкою, обтягнутого темною шкірою. Гнилон відпустив її долоню з майже непомітною неохотою. Вона рухалася впевнено, з тією природною легкістю, що не потребує зусиль — лише спокою і звички бути в центрі уваги.

— Чудесна погода, — сказала вона, сідаючи. Однією рукою поправила пасмо, що вибилося з зачіски, і воно ковзнуло по оголеному плечу. Її волосся — густе, каштанове, зі слабким золотистим полиском — було зібране у вишукану зачіску, але кілька пасм навмисно залишені вільними. Вона глянула на нього — карими очима, у яких спалахнуло щось, схоже на насмішку. — Дякую за турботу.

На мить їхні погляди зустрілися. Її обличчя було ніжне, але не крихке: виразні вилиці, чітка лінія підборіддя, губи з ледь помітною усмішкою — такою, що водночас кликала і тримала на відстані. Від неї віяло спокоєм і прихованим жаром, від якого навіть він, холодний і стриманий, відчув, як повітря стало щільнішим.

Гнилон обережно опустився на місце поруч, трохи віддалік від неї. Між їхніми кріслами залишалося одне — ширше за інші, з високою спинкою і важкими різьбленими підлокітниками. Його оксамитова оббивка темніла, ніби чекала того, кому належало там сидіти.

— Подайте пані вина. І щось до столу, — кинув Гнилон до слуги, не зводячи з неї погляду. Потім, трохи схилившись, додав: — Скуштуйте, впевнений, вам стане тепліше.

— Мені не холодно, — відповіла вона з тією ж усмішкою, тільки тепер у ній чулося ледь відчутне роздратування.

Гнилон помітив, як на мить змінився її погляд. Ледь відвернувся, щоб приховати усмішку, і вже за мить його голос знову став м’яким, рівним, чемним.

Слуга підійшов, тримаючи келих із темного металу, оздоблений тонким різьбленням і вставками зеленого каменю по обідку. Вино в ньому гойдалося, відбиваючи відблиски світла, наче рубін у тіні. Другий слуга поставив поруч низьку таріль — кілька виноградних грон, скибки печеного м’яса та запечені яблука, що парували, наповнюючи повітря легким ароматом спецій.

— Сподіваюся, шлях сюди не надто вас стомив? — мовив він, нахиляючись трохи ближче, ніби намагаючись уловити її настрій. — Дощі застигли нас зненацька.

Погляд Олісеї ковзнув до келиха. Вона відразу помітила зелені камені на його обідку — майже ідентичні тому, що висів у неї на шиї. У куточках її очей майнула тінь здивування, яка швидко змінилася холодом. Вона підняла очі на Гнилона — тепер без усмішки, відверто даючи зрозуміти, що розпізнала його тонкий натяк.

Не промовивши жодного слова, вона взяла келих і повільно підвелася. Метал тихо дзенькнув об кільце на її пальці. Один ковток — короткий, різкий. Вона стояла над ним, спокійна, але в її погляді з’явилася гостра, мов лезо, іскра.