Глава 5

Мохогрив і Барук кружляли навпроти один одного, розділені лише вітром.
Вода гуркотіла десь поруч, листя ледь тремтіло, та в цій тиші навіть подих здавався надто гучним. Нерул та інші добровольці стояли в німій напрузі, боячись поворухнутися чи порушити спокій. Кожен розумів: будь-який рух може стати іскрою, яка спровокує неминуче.

Барук ступав обережно, піднявши спис — вістря ледь тремтіло разом із рукою. Його погляд, гострий і напружений, ковзав по звірові, вишукуючи хоч найменшу слабину.
Мохогрив ступав упевнено, хоча й повільно. Його шерсть ворушилася від поривів вітру та м’язів, що час від часу напружувалися. Вони кружляли, ніби в німому танці — мисливець і звір, що ще не знали, хто з них стане здобиччю.

Раптом вуха мохогрива сіпнулися. Голова ледь повернулася в бік іншого берега і він глибоко вдихнув. У цю ж мить вздовж його спини ворухнулася густа мохоподібна грива. Хижак роздратовано змахнув хвостом.

Його погляд знову зупинився на Баруку. У блиску очей з’явилося важке, майже людське розчарування. Мохогрив раптом почав задкувати до хащів. Жодного різкого руху — лише тиша, що рвала нерви сильніше за будь-який рев.

Барук стояв нерухомо, не відводячи погляду. Звір до останнього дивився в очі чоловіка, поки темрява хащів не поглинула його цілком.

Слідопит продовжував стояти, не опускаючи списа. Він усе ще чекав нападу — ривка з хащів, блиску іклів, удару, який не минути. Але секунди спливали, а мохогрива не було. Тиша, що досі тримала всіх у полоні, повільно втрачала напругу, розчиняючись між деревами.

І саме в цю крихку тишу врізався різкий крик птахів. Високо над головами знялася зграя і її збуджений гомін розірвав повітря. Вони летіли над Баруком, здіймаючись усе вище, розтягуючись стрілою в напрямку Кадеми, ніби сама природа поспішала втекти з цього місця.

— Вперед! — різко вигукнув Барук, стрибнувши на камінь у воді, інтуїтивно ввігнавши вістря списа у щілину, щоб утримати рівновагу.

Слідопит ще раз озирнувся — погляд метнувся в бік хащів, де нещодавно зник мохогрив. Та там панувала порожнеча. Барук затримав подих, ніби все ще чекав на рев чи рух між деревами, але нічого не сталося. Він зціпив зуби і скривився: навіть якби звір напав зараз та вбив його, це означало б, що в них усе ще є час. Але тепер він остаточно зрозумів — часу більше немає.

Добровольці, що стояли на каменях, один за одним рушили вперед. Навіть останній, який раніше рухався повільно й обережно, тепер ступав швидше. Барук вирушив за ними, ступаючи по слизьких каменях із тією впевненістю, яку дають роки серед дикої природи. Його кроки були точні, врівноважені — жодного коливання, жодного зайвого руху. Він ішов, немов сам був частиною течії — нестримний та швидкий.

Діставшись до іншого берега, Нерул тільки-но опустив голову, щоб перевести подих, як помітив, що навколо стало темніше. Чоловік різко підвів погляд до неба.

Над верхівками дерев котилися важкі грозові хмари. Вони рухалися швидко, немов гнані невидимою силою, змикаючись над лісом і ковтаючи останні смуги світла. Повітря стало густим, важким, просяклим вологістю і запахом близької грози. Десь у далині проблиснуло тьмяне світло, але ще без гуркоту — ніби небо лише готувалося заговорити.

— Чого стали? Вперед! — щойно діставшись берега, не зупиняючись, крикнув Барук.

Слідопит нервово зиркнув угору — небо стрімко темніло і важкі хмари, здавалось, ось-ось обваляться на землю.

— Що відбувається? — наздогнавши Барука, запитав Нерул.

— З’єднання, — коротко відповів слідопит.

Нерул різко зупинився. У грудях стислося — подив і тривога сплелися в єдину мить. Та наступного подиху він зібрався і рвучко рушив уперед, наздоганяючи Барука.

Вони піднімалися вгору, долаючи слизький схил, де під ногами ковзала земля й опале листя. Вітер посилювався, свистів у кронах дерев над головами, стаючи дедалі різкішим.

Раптом Нерул відчув, що все навколо стало надто знайомим. Йому здалося, що реальність похитнулася, розмиваючи межі між тепер і тоді. Кожен подих, кожен порив вітру відлунював чимось пережитим. Нерул напружився, намагаючись згадати… і згадав.

«Це все було в моєму сні», — прикро подумав він і в ту ж мить дістався вершини пагорба.

Спершу впала одна крапля. Вона вдарила в землю тихо, майже несміливо. Потім — друга, третя. І за мить небо розірвалося зливою. Дощ хльоскав по обличчю, по камінню, по землі, наче намагався стерти старий світ перед появою нового. Вітер ревів і з глибин чорних хмар вибухнула блискавка, осяявши обрій.

У тьмяному світлі грози Нерул побачив те, що насувалося: гігантський чужий світ. Його пагорби здіймалися так високо, що здавалось — торкаються самого неба. Час від часу блискавки виривали з темряви уламки далекого, чужого рельєфу: урвища, провалля, хребти і гострі, ніби вирізьблені, пасма землі. Між ними розстилалися темні дерева — високі, вузькі, із загостреними гілками. Їхні колючі крони тяглися до блискавок, ніби прагнучи впіймати спалахи.

Птахи рвонули з дерев, здіймаючись чорними хмарами над кронами обох світів. Їхні крики зливалися в один несамовитий гул — різкий і чужий, що різав вуха. Навкруги заревіли звірі й їм відповіли інші — з боку чужого світу. Голоси різних істот змішалися в єдиний крик, наче сама природа намагалася кричати від страху.

Нерул відчув, як земля здригнулася під ногами. Його погляд упав вниз, на край їхнього світу, де кам’янисте утворення, схоже на змертвілий хребет, раптом затріщало. Воно посунулося, осипаючись камінням, і з гуркотом розсипалося в прірву. Важкі уламки котилися довго, зникаючи у чорному тумані між світами.