Глава 4

Нерул ішов у хвості загону, уважно вдивляючись у довколишній ліс. Дуби, в’язи й клени густо змикали свої крони, пропускаючи лише вузькі смуги сірого неба. Товсті стовбури, обвиті лишайником, тяглися вгору, а їхнє коріння розповзалося поверхнею, ніби хтось розкидав по землі мотузки. Дорога раз по раз то підіймалася на важкі горби, вкриті зеленим килимом, то різко спадала вниз у вологі яри, де клубився туман. У вухах лунав глухий шурхіт листя, а в очах — тіні, що ворушилися поміж хащів, змушуючи його йти ще пильніше.

Час від часу він переводив погляд на Барука, що впевнено вів загін уперед. У темних заростях не було ані стежки, ані помітних слідів, однак слідопит рухався так, наче бачив їх виразно. Нерул намагався вловити хоч якусь підказку — форму дерев, лінію схилів, вигини коріння, але все здавалося хаотичним і чужим. У цих роздумах він не помітив товстого коріння під ногами і ледь не впав. У важкій тиші це прозвучало надто гучно, мов тріск гілки серед тихої ночі. Барук зупинився, а за ним завмер увесь загін.

Слідопит обернувся і його тяжкий та розчарований погляд упав на Нерула. На мить Нерул подумав, що він щось скаже, та той промовчав. Зате не змовчали інші.

— Навіщо ми його взяли? — з холодною зневагою кинув сідочолий чоловік поруч із Баруком, не дивлячись на Нерула, а вп’явшись поглядом у слідопита, чекаючи від нього відповіді.

Його слова, немов іскра, розбурхали загін. У рядах прокотився глухий гомін: хтось фиркнув, інший прошепотів прокльон, кілька людей озирнулися, відверто затримавши на ньому погляд. Дехто зробив крок убік, залишаючи між собою і Нерулом додаткову відстань — наче сама його присутність могла обернутися небезпекою.

Старий, не дочекавшись відповіді, трохи нахилився до Барука.

— Чому саме в наш загін, Барук? — прошепотів сідочолий чоловік йому на вухо. — Нехай би йшов із Саші чи Кінзо.

Старий примружився і в куточках його рота майнула паскудна посмішка, наче він раптом збагнув прихований задум Барука.

— Може, ти хочеш…? — недомовленість повисла в повітрі, отруйна й натяклива.

Барук різко обернувся до нього. У очах не було ані злості, ані терпіння — тільки відраза, що змусила старого відвести очі. Ще трохи, з помітним розчаруванням, слідопит дивився на нього, а потім коротким рухом подав сигнал рушати далі.

Загін поволі знову рушив, а Нерул згадав сьогоднішній ранковий збір у Кадемі. Спершу — гнітючий, важкий гул сурми. Потім — люди, що річками стікалися до будинку Шаян. Вона стояла на п’єдесталі, а поруч Барук та слідопит — змучений та виснажений. Він ледь тримався на ногах. Нерул згадав, як той прикро скривився, коли зал повністю заповнився і настала мить говорити.

— День чи два…

Це було все, що він зміг вимовити, перш ніж змучено схилився. І відразу — страх, паніка, крики, лайка. Барук намагався вгамувати людей, хоча й сам уже був на межі. А вона — як завжди стримана та замкнена.

Нерул не пам’ятав жодного їх слова. Він лише дивився на неї, сподіваючись зустрітися з її поглядом. Пам’ятав, як ішов повз людей, що розмахували руками, кричали, але йому було байдуже, ніби їх і не існувало. Він ішов поміж них, намагаючись стати так, щоб вона його помітила. Та цього не відбулося. Вона дивилася на всіх, окрім нього. Наче він зник, розчинився серед натовпу.

Нерул згадав, як люди завмерли в тиші, вловлюючи кожне її слово. Їй вдалося вгамувати крики і тривогу, повернути віру, подарувати їм надію. І раптом її очі глянули на нього. У цьому погляді були лише втома, розпач і крихка надія. Здалося, ніхто інший цього не бачив, лише він. І дивлячись прямо на Нерула, вона промовила:

— Ви остання надія Кадеми.

Заглибившись у власні думки, Нерул ніби наштовхнувся на ці слова, мов на невидиму стіну, що раптово виросла перед ним. Він сіпнувся, відчувши їх не лише розумом, а й тілом, ніби вони справді мали вагу. Та вже за мить зрозумів: його спинили не вони — він просто врізався в молодого хлопця попереду. Той різко обернувся, роздратовано глянувши на чоловіка, вже відкрив рота, щоб щось сказати, але Нерул мовчки пройшов повз.

Його увагу притягнув Барук. Він стояв трохи попереду, схилившись над великим каменем. Похмуре обличчя зосереджено застигло, а очі ковзали по шорсткій, оброслій мохом поверхні, намагаючись упіймати щось невидиме для Нерула.

— Що там, Барук? — поцікавився сивочолий чоловік, ставши поруч зі слідопитом.

Барук нічого не відповів. Повільно, з обережністю, він підвівся, ковзаючи очима по гущі лісу навколо. Його погляд вдивлявся в темні зарості, ніби шукав те, що лишилося прихованим для інших. У цю мить він міцніше стиснув у руці спис.

— Мохогрив, — ледь не пошепки, ніби боячись призвати його, процідив Барук.

І без того похмурі добровольці з тривогою переглянулися.

— Може обійдемо? — знову запитав старий.

— Ні Долл, ми не можемо втрачати дорогоцінний час, — прикро відповів чоловік.

Старий із сумом озирнувся на інших. Люди тепер виглядали не лише пригніченими, а й наляканими: плечі зсутулилися, кроки стали невпевненими, очі металися в тінях, ніби кожна гілка чи шурхіт могли приховувати загрозу.

— Тримайте списи напоготові. Рухаємося швидко та будемо сподіватися, що звір далеко, — наказав Барук, на мить скривившись від власної брехні.