Глава 3

Вже стояла глибока ніч. Шаян сиділа біля вікна й вдивлялася у темряву. Хатини тісно тулилися одна до одної, де у вікнах тремтіли жовтогарячі вогники, немов розгублені зірки, що заблукали серед пітьми.

Їй ввижалося, як батько схиляється над дітьми, вкриває їх ковдрою й шепоче щось на вухо, а діти, слухаючи його слова, радісно посміхаються, дивлячись на нього з любов’ю. Як закохані зливаються в поцілунку, тримаючись за руки, мріючи, щоб ця ніч тривала вічно. Як ті, що носили в серці образи на рідних, сьогодні знаходять сили обійняти їх і сказати те, чого не наважувалися роками. Шаян ніжно всміхнулася, дозволивши собі на мить розділити це уявне тепло.

Уже за мить в інших вогниках їй ввижалося, як діти відмовлялися йти до ліжка, плакали й чіплялися за батька, не бажаючи відпускати його від себе. Як закохані зривали голоси в суперечках, сварилися, не знаходячи сили змиритися з майбутньою розлукою. Як рідні кидали один одному гострі слова, що залишали в серцях нові, свіжі образи. Усмішка Шаян згасла, а серце обняла важка журба.

А що, коли вона помилилася? Чи справді її рішення було єдиним правильним? Може, був інший шлях, аби вберегти свій народ? Що, як вона веде цих людей не до надії, а просто на погибель? Кожне з цих запитань било по ній, мов удари, і жодне не мало відповіді.

Вона відчула, що лише тепер, коли поруч не було людей, могла дозволити собі слабкість. Її пальці тремтіли, ковзаючи по підвіконню, груди стискало від гнітючого передчуття. Очі зволожилися, але вона не кліпала, вдивляючись у темряву за вікном, ніби там могло з’явитися пояснення чи відповідь. Подихи ставали уривчастими, важкими, а серце калатало так, що відлунювало в скронях. І вперше за довгий час Шаян не ховала від самої себе страху й розпачу, які точили її зсередини.

— Потрібно було вирушати сьогодні, — немов нагадавши про себе, сказав Барук, метаючись взад-вперед, мов роздратований звір у клітці.

— Дай їм часу Барук. Часу побути з рідними та близькими, — спокійним тоном відповіла Шаян, непомітно витерши сльози на очах, доки він не помітив.

— Навіщо? Навіщо ти дозволила йому йти з нами? — неочікувано запитав чоловік з осудом у тоні.

Шаян нічого не відповіла. Його скарги і дорікання звучали для неї порожньо, ніби далеке відлуння, що губилося у тиші. Усі її думки були прикуті до туманного майбутнього її народу. Майбутнього, яке вже зовсім скоро стане реальністю. Вона всім серцем подумки благала богів, аби ця нова реальність не виявилася тим жахом, про який її попереджала мати.

— Він проклятий! Люди його бояться і не довіряють. Як я можу взяти його у слідопити в такий важкий час? Що про мене подумають інші слідопити? — усе більше нервував Барук.

— А це важливо, що вони подумають? — раптом обернулася до нього Шаян. — Тобі справді так важливо, що скажуть інші? На мої думки начхати, зате тебе турбує, що подумають слідопити?

Тон її став різкішим. Вона рідко гнівалася і показувала негатив. Ще рідше — підвищувала голос на чоловіка.

— Мені важливо, що про мене подумають мої люди…

— Вони й мої люди також, Барук, не забувай цього. Вони мій народ так само, як і твій. Але тягар відповідальності зараз лежить на мені значно важче, ніж на тобі.

— Так, але як часто ти спілкуєшся зі слідопитами? Чи розділяєш із ними вечерю біля вогнища? Чи проводиш ночі в лісі разом із ними, серед диких звірів? Чи дивилася ти в очі товаришу, коли він помирав у тебе на руках?

Шаян нічого не відповіла — та й що вона могла сказати? Він мав рацію. Вона й справді не ходила з ними на вилазки, не тримала за руку помираючого товариша, не розділяла з ними вечерю біля вогнища. Її клопоти були іншими і їх завжди вистачало. Та вона ніколи не дозволяла цим турботам просочитися у сімейні стосунки — на відміну від Барука.

— Я задала тобі питання. Тобі важливіша їхня думка чи моя?

Барук різко опустився на край великого ліжка, встеленого важкими звіриними шкірами, так що дерев’яний каркас скрипнув під його вагою. Він нахилився вперед і похмуро схилив голову, стискаючи долоні, ніби намагаючись стримати в собі закипілий гнів і безсилля.

— Ти ж знаєш відповідь. Навіщо питаєш?

— Бо зараз ти говориш так, що мені здається — я її не знаю.

Барук мовчав, уперто втупившись у дерев’яну підлогу.

— Відповідай, Барук! — голос Шаян став гострішим. — Чия думка для тебе важливіша?

— Ти ж знаєш…

— Скажи мені, Барук! — її голос зірвався, став ще гострішим, та вже за мить вона пригасила його, боячись розбудити Малі.

— Твоя думка мені важливіша. Ти мені важливіша, Шаян, я не уявляю життя без тебе, але…

Він раптово підвівся на ноги й кинувся до неї, щоб обійняти, та вона виставила руки й трохи відвернула голову. Барук застиг перед нею, немов обпалений.

— Це через нього, так? — вимовив він тихо, але не приховуючи відрази в тоні. — Через нього ти поводишся так?

Витримавши паузу й упевнившись, що Барук лишається на своєму місці, Шаян зробила один крок йому назустріч.

— Мені потрібно, щоб ти його навчив. Я хочу, аби, вирушивши з тобою, він, як і всі інші, повернувся додому живим.

— Це не його дім, Шаян, ти це знаєш! І твоя мати це знала.