Глава 2

Збір відбувався у домі верховної онай. Будівля височіла над іншими й була в десятки разів більшою за дім Нерула. Її видовжений корпус здіймався дерев’яними стінами й масивними кроквами, що сходилися високо над головами, створюючи відчуття величі та надійності. Усередині головна зала нагадувала просторий хол із відкритим вогнищем посередині. Дим, підіймаючись угору, зникав у темних балках під дахом. Саме довкола цього вогнища й збиралися люди.

Хол був занадто малим, аби вмістити всіх мешканців поселення, тож приходили лише представники сімей. Трохи далі височів невеликий подіум, на якому стояла верховна онай. Нерул перебував біля самого виходу, та навіть звідти добре бачив її урочистий одяг. Вона стояла у світлій спідниці з вишивкою по краях і довгій сорочці небесного відтінку, рясно розшитій квітами, тонкий пояс підкреслював талію. Але найбільшу увагу привертали її незрівнянні очі, які пильно стежили за людьми, очікуючи, доки всі зберуться.

У залі панував шум — кожен обговорював потенційну причину збору, адже подібні збори траплялися рідко. Та щойно Шаян зробила крок вперед, ближче до краю подіуму, як усі голоси урвалися. Поруч стояла маленька Малі — у світлій сукенці з тонкої тканини, розшитій дрібними квітами по подолу та рукавах.

— Вітаю вас, — дзвінким та впевненим голосом почала Шаян, але на мить стихла, уважно вдивляючись в обличчя людей, ніби шукаючи когось. Коли її погляд майнув повз Нерула, жінка продовжила:

— Ми зібрались сьогодні тут, адже попереду нас чекають випробування, — голос Шаян пролунав відлунням під високими балками залу, відбиваючись у темних кроквах.

Одразу після цих слів у залі з’явився рух. Один кремезний чоловік біля вогнища стиснув долоні в кулаки. Поруч інший, високий і худий, знизав плечима, ніби прагнучи сховати тривогу всередині. Неподалік жінка нервово стискала пальці, інша закусила губу, а дехто мимохіть куйовдив рукави одягу. Старші хитали головами й важко зітхали. І водночас усі почали перешіптуватися — шурхіт голосів злився у глухий гул, у якому тонули уривки речень. Люди були розгублені, адже в поселенні панував спокій: врожай видався щедрим, життя здавалося стабільним і безпечним.

Повз Нерула в хол увійшли шестеро слідопитів з луками за спинами та списами в руках. На них був одяг зі зшитих шматків звіриної шкури — простий і міцний, пристосований до довгих мандрів.

Тільки з лісу… — подумав чоловік, проводжаючи їх поглядом. І вже за мить він відразу впізнав одного зі слідопитів. — Барук… — майнула думка, а його скули трохи напружилися.

Той виділявся навіть серед своїх товаришів: статний, із суворими, зосередженими рисами обличчя та темно-зеленими, болотяними очима, які дивилися уважно й насторожено, ніби завжди відшукували у довколишньому світі найменші ознаки руху. Його тіло було підтягнутим і жилавим, без зайвої масивності, але з тією витривалістю, що формується роками мандрів і полювань. Коротко виголене волосся з вузьким ірокезом робило його постать ще суворішою. На грудях висіли зуби диких тварин, здобуті в полюванні — не як прикраса, а як пам’ять і свідчення досвіду.

Барук ішов упевнено, і разом із ним у зал входив спокій: тривожні погляди й рухи стихали, а люди проводжали його лише мовчазними поглядами.

П’ятеро слідопитів залишилися серед натовпу, Барук же підійнявся на подіум та став поруч із дружиною. Його долоня лягла їй на плече. Шаян ледь посміхнулася, а Нерулу здалося, що той дотик додав їй більше упевненості.

— Ми наближаємося до нового світу, — тільки почала жінка, але відразу замовкла, ніби намагаючись підібрати слова.

Цієї паузи вистачило, щоб люди знову почали перешіптуватись, не розуміючи, в чому полягало випробування.

— Чужого світу, — на одному подиху все ж вимовила жінка.

Хвилина тиші обірвалася, немов розірвана струна. Люди вибухнули гомоном: хтось підвищував голос, інші перекрикували одне одного.

— Як таке можливо?!

— Це вигадки!

— Такого не буває!

— А якщо це правда?

У залі здійнялася хвиля вигуків, від якої стіни наче задрижали. Частина присутніх виглядала наляканою: одні прикривали роти руками, інші шарпали сусідів за плечі, перешіптуючись із розширеними очима. Дехто, навпаки, хитали головами і гаряче відмахувалися, сперечаючись уголос. Атмосфера розкололася навпіл — між страхом і запереченням, між тривогою й невірою.

— Тиша! — басистим голосом крикнув Барук, гнівно звівши брови.

Голоси людей вмить стихли, лише де-не-де було чутно тихе перешіптування.

— Чому ви вирішили, що це чужий світ? — запитав кремезний чоловік біля вогнища, схрестивши руки на грудях.

Барук озирнувся на Шаян. Побачивши, як жінка на мить прикро скривилась, а її погляд ковзнув вниз під ноги, чоловік відкрив рота щоб відповісти, але завмер, відчувши дотик її ніжної та тендітної долоні у себе на руці.

— Я сама, — шепотом мовила жінка, важко вдихнувши та знову поглянувши на свій народ.

— Він гігантський, — гучно, але вже без тієї впевненості в голосі, відповіла Шаян.

Нерул сіпнувся від почутого. На мить йому здалося, що все навкруги зникло, а він опинився у своєму сні, перед тим монстром з розкритою пащекою, що суне прямо на них. Чоловік кліпнув очима, ніби спробував прокинутися. Вже за мить жахливий образ зі сну розтанув, але не зникла тривога та страх.