10. Посадка

— Підтвердьте посадку, — сказала “Навсикая”.

Іван стояв із гарпуном у руці й дивився на Ореста.

Не на море.

Не на Нептуна, який ще не піднявся повністю, але вже тиснув на кістки самим фактом уваги.

Не на Титанів, що ворухнулися десь унизу так повільно, ніби час для них був мулом.

На Ореста.

Бо всі великі катастрофи люблять починатися з малої людини, яка каже: “Я просто хотів додому”.

Орест усміхався.

Кров текла з розбитої губи на сухий земний пісок.

Пісок пив її жадібно.

Не як пісок.

Як пам’ять.

— Підтвердьте посадку, — повторив голос корабля.

Рея стояла на одному коліні. Поранена рука світилася під шкірою. Не сильно. Тонко. Лоція вже не кричала в ній маршрутом.

Вона шепотіла.

Гірше.

— Не відповідай, — сказала Рея.

— Я поки мовчу дуже професійно.

— Іване.

— Чую.

— Ні. Ти слухаєш.

Він усміхнувся краєм рота.

— Різницю вивчив.

Рем лежав на піску, притискаючи синього птаха до грудей так обережно, ніби тримав не істоту, а останню нормальну випадковість у світі.

Птах не пручався.

Тільки дивився.

Маленьке синє серце билося під тканиною.

Швидко.

Надто швидко.

Ліара стояла між деревами й морем. На її обличчі не було страху. Страх — людська розкіш. У неї було щось старше: знання, що погане вже колись сталося, а тепер просто згадало дорогу.

Нерей тримався за стовбур дерева.

Три зелені лінії на його шиї горіли рівно.

Карта, яка не мала права жити.

— Капітане, — сказав Орест.

Голос у нього став м’який.

Майже людський.

— Не робіть із себе героя. У вас люди. Поранені. Ви вмираєте на чужій планеті. А там…

Він кивнув на білу дорогу.

— Там дім.

— Дивна річ, — сказав Іван. — Кожен, хто дуже наполягає на домі, зазвичай хоче відкрити в ньому щось зайве.

Орест засміявся.

— Ви думаєте, ви перший, хто сумнівається?

— Ні.

— Перший, хто зможе?

Іван не відповів.

Бо це було добре питання.

Погане — але добре.

Світла дорога тягнулася над морем. Земний пісок, який висипався з ядра, вже не лежав просто доріжкою. Він проростав у повітря тонкими сухими нитками. Кожна нитка тримала в собі маленький шматок Землі: пил на підвіконні, крихту хліба, стерту підошву, дитячий майданчик після дощу, бетонний перон, мокру шерсть собаки, каву з автомата, людський кашель у ліфті.

Дурниці.

Саме тому боліло.

Великі речі люди витримують.

Дрібниці заходять без дозволу.

— Посадка на Землю можлива, — сказала “Навсикая”.

Рем підняв голову.

— Вона бреше?

Синій птах здригнувся в його руках.

Образ ударив у Рема коротко, мов ляпас.

Земля.

Так.

Посадка.

Так.

Вони.

Ні.

Рем закашлявся.

— Не бреше.

Рея повернулася до нього.

— Що?

— Вона не бреше. Вона просто не каже, що саме сяде.

Тиша стала такою щільною, що в ній можна було застрягти.

Іван повільно подивився на циліндр.

На сухий пісок.

На білу дорогу.

На голос мертвого корабля, який уже не мав горла, але мав протокол.

— Троянський кінь, — сказав він.

Орест усміхнувся ширше.

— Ви ж самі любите старі історії.

Рея насилу підвелася.

— Це не ядро.

— Ядро, — сказала Мая. Вона плакала тихо, без красивого надриву. Просто вода з очей, коли всередині вже нема чим захищатися. — Воно справді вело нас. Воно давало воду. Вогонь. Ми б померли.

— Так, — сказала Рея. — Хороша приманка має годувати коня.

Підліток, той самий “Ніхто”, раптом підняв палицю й вдарив Ореста по плечу.

Не сильно.

Але з усім, що мав.

— Ти казав, вони заберуть тільки ядро!

Орест навіть не повернувся.

— Дурний хлопчик.

— Ти казав!

— Я казав, що нас заберуть додому.

— Ти знав!

Орест подивився на нього.

Вперше — без усмішки.

— Я знав, що більше не хочу тут бути.

Оце було найстрашніше.

Не фанатик.

Не зрадник із промовою.

Просто людина, яка втомилася настільки, що готова впустити будь-що, аби тільки перестати чекати.

Море здригнулося.

Далеко за білою дорогою піднялася рука Нептуна.

Не повністю.

Тільки пальці.

Темні, величезні, складені з води й тиску. Вони не тягнулися до людей.

До синього птаха.

Рем притис птаха до себе.

— Ні.

Птах показав йому:

Не Нептун хоче.

Нептун зупиняє.

Ціна.

Завжди ціна.

Рем здригнувся.

— Він не за птахом.

— А за чим? — спитав Іван.

Рем дивився на синю грудку в руках.

— За шансом.

Рея вилаялася.

Коротко.

Змістовно.

— Він хоче забрати птаха, бо птах може зламати дорогу?

Рем похитав головою.

— Не забрати. Використати.

Ліара закрила очі.

— Так уже було.

— Ви використовували їх, — сказала Рея.

— Атланти використовували все.

— Досить говорити “атланти”, ніби це не ви.

Ліара відкрила очі.

— Я була дитиною.

— Чудово. Значить, світ у вас ламали з раннього віку.

Нерей тихо сказав:

— Рея.

— Що?

— Злість тримає. Але не веди нею руку.

Вона подивилася на свою долоню.

Лоція під шкірою ледь ворушилася.

Наче слухала поради.

Іван раптом зрозумів.

— Їй потрібен мій голос.

Рея повернулася до нього.

— Так.

— І твоя рука.

— Так.

— І птах.

Рем притис птаха ще сильніше.

— Ні.

— І земний пісок, — сказала Ліара.

Нерей додав:

— І той, хто вже погодився.

Усі подивилися на Ореста.

Орест розвів руками.