9. Синій птах

Голос “Навсикаї” ішов із моря.

Не з динаміка. Не з корпусу. Не з того, що ще можна було б полагодити, вимкнути або розбити прикладом гарпуна.

З моря.

— Посадка на Землю можлива.

Світлий шлях лежав над водою тонкою білою лінією. Рівний. Чистий. Образливо простий.

Іван дивився на нього й ненавидів себе за те, що частина його все одно рахувала: відстань, кут, час, шанси.

Капітанська звичка.

Погана.

Живуча.

— Не дивись так, — сказала Рея.

Вона стояла поруч, притискаючи поранену руку до грудей. Лінії Лоції вже не світилися відкрито, але під шкірою лишився тонкий блідий шрам. Не рана. Адреса.

— Як? — спитав Іван.

— Наче думаєш, що встигнеш перехитрити дорогу.

— Я не думаю.

— Брехня.

— Так.

Рем, який тримав під руку одного з поранених, глянув на море і швидко відвернувся.

— Я теж не думаю. Узагалі. Профілактично.

— Прекрасно, — сказала Рея. — Нарешті твій природний стан став корисним.

— Мені боляче, але я розумію медичну необхідність.

Ліара йшла попереду.

Не швидко.

Так ідуть ті, хто знає: поспішиш — місце помітить, що ти боїшся.

Дерева над ними нахилялися нижче. Листя, схоже на мокрі долоні, розкривалося й закривалося без вітру. На темних прожилках час від часу спалахували крихітні лінії — ніби ліс намагався намалювати карту і сам собі не довіряв.

— Не зупиняйтесь, — сказала Ліара.

— Ми йдемо, — буркнув Рем.

— Ногами — так.

— А ще чим можна зупинитися?

Нерей відповів замість неї:

— Надією.

Рем подивився на нього.

— Ви двоє спеціально тренувались говорити так, щоб хотілося лягти й померти драматично?

— Не лягай, — сказала Ліара.

— От бачиш, навіть смерть тут за розкладом.

Позаду білий шлях здригнувся.

Не наблизився.

Просто став зрозумілішим.

На секунду Іван побачив не море, не планету, не чорний берег.

А коридор аеропорту.

Земного.

Скляні стіни. Реклама кави. Дитина тягне валізу на коліщатках. Хтось свариться телефоном. Хтось сміється. Хтось іде додому і навіть не знає, яке це нахабне щастя.

Іван зупинився.

На пів кроку.

Рея вдарила його ліктем у бік.

— Не зараз.

Він вдихнув.

Ліс повернувся.

Чорний. Мокрий. Чужий.

— Дякую, — сказав він.

— Не звикайте, капітане.

Голос “Навсикаї” повторив:

— Підключення зовнішнього координатного ядра рекомендовано.

Ліара завмерла.

Нерей теж.

Рея повільно повернула голову до моря.

— Ядра?

Рем нервово засміявся.

— У нас є правило щодо слів, які раптом пропонує мертвий корабель із моря?

— Є, — сказав Іван. — Не радіти.

Попереду між деревами спалахнуло жовте.

А потім хтось закричав людською мовою:

— Не стріляйте! Ми з Землі!

Іван усе одно підняв гарпун.

Після всього, що говорило з ними за останню добу, людська мова стала найгіршим доказом людяності.

Між деревами горів вогонь.

Справжній.

Не зелений, не підводний, не той м’який жовтий, від якого люди перестають боятися. Звичайне полум’я: криве, голодне, з чорним димом і запахом мокрої кори.

Біля вогню стояли троє.

Чоловік у старому аварійному комбінезоні. Жінка з перев’язаною головою. Підліток із металевою палицею в руках — тримав її так, ніби це зброя, молитва й останній аргумент одночасно.

Вони були мокрі.

Втомлені.

Занадто нормальні.

Рея сказала:

— Не подобається.

— Що саме? — спитав Рем.

— Усе, що виглядає нормально.

Чоловік підняв руки вище.

— Ми люди! Експедиція “Пелагея”, другий пошуковий рейс! Нас занесло через Бермудський вузол!

На слові “Бермудський” чорний пісок під ногами здригнувся.

Ліара різко повернула голову до Нерея.

Нерей виглядав так, ніби його щойно вдарили не словом, а старою провиною.

— Не повторюйте, — сказав він.

Чоловік біля вогню моргнув.

— Що?

— Слово, — сказала Ліара.

— Яке?

— Уже ніяке, якщо маєте інстинкт самозбереження.

Рем тихо сказав:

— У нас тут слова кусаються частіше, ніж місцева фауна.

— Місцевої фауни тут майже не лишилося, — сказала Ліара.

Іван глянув на неї.

Вона не пояснила.

Звісно.

Чоловік із “Пелагеї” зробив крок уперед.

— У нас є сухе місце. Передавач. Аптечка. І капсула з координатним ядром. Якщо об’єднаємо наші системи, зможемо вийти на Землю.

Рея, яка досі тримала поранену руку стиснутою в кулак, повільно підняла голову.

— Координатне ядро?

— Так. Воно ціле. Ми його берегли.

— Як довго ви тут?

Чоловік вагався на пів секунди.

Погана пів секунда.

— Сім днів.

Жінка з перев’язаною головою сказала одночасно:

— Три місяці.

Підліток кинув на них переляканий погляд.

Рем видихнув:

— О, сім днів у трьох місяцях. Нарешті календар, якому можна довіряти.

Іван не опускав гарпун.

— Назвіться.

Чоловік проковтнув слину.

— Орест Коваль. Бортінженер.

На його зап’ястку висів дитячий годинник із тріснутим склом. Малий, пластиковий, із намальованою ракетою на циферблаті.

Не його розмір. Не його стиль.

Він постійно поправляв ремінець, ніби той міг сказати, скільки ще треба витримати.

Підліток дивився не на годинник.

На руку.

— Він не його, — сказав хлопець.

Орест побілів.

— Замовкни.

Жінка торкнулася пов’язки на голові.

— Мая Соловей. Медик.

Підліток мовчав.

— А ти? — спитала Рея.

Він ще сильніше стиснув палицю.

— Ніхто.

Рем подивився на нього з несподіваною повагою.

— Добре ім’я. Тут довго живе.

З моря за спинами знову прорвався голос “Навсикаї”.