8. Лоція

— Нас привели, — сказала Рея.

Вода за їхніми спинами піднімалася назад.

Не хвилею.

Стіною.

У ній були очі.

Не людські. Не риб’ячі. Просто темні місця, які дивилися, бо не знали іншого способу торкнутися.

Іван тримав Рею за плече. Вона стояла на колінах, долоня розрізана, кров на чорному піску вже не текла до моря.

Вона текла назад.

До неї.

Тонкою червоною ниткою.

— Повтори, — сказав Іван.

— Не хочу.

— Мені теж багато чого не хочеться. Повтори.

Рея подивилась на власну кров, ніби та зрадила її особисто.

— Нас привели.

Рем, мокрий, блідий, із піском на щоці, повільно підняв руку.

— Я зараз дуже хочу спитати “хто”, але після всього, що ми пережили, боюся, що відповідь вийде з-під моєї ноги.

Пісок під його чоботом ледь ворухнувся.

Рем прибрав ногу.

— Я пожартував.

Ліара різко:

— Тут жарти теж мають край.

— У мене всі жарти мають край. Часто поганий.

Тритони стояли на мілині.

Море відступило від них після Реїної крові, і тепер вони виглядали не велично, а неправильно. Наче хтось витягнув їх із речення і поставив між словами.

Той, що тримав розчавлений маяк, не рухався.

Його гребінь повільно темнів.

Нерей дивився на оголене дно.

Іван теж подивився.

Спершу побачив камені.

Потім уламки старого металу.

Потім — біле.

Далеко під тонким шаром води лежало щось схоже на ребра. Не кістки. Не корпус. Рівні дуги, чисті, білі, без мулу, без водоростей, без того дрібного сміття, яке час залишає навіть на богах, якщо ті надто довго лежать без руху.

— Це було в курсі, — сказала Рея.

Іван повернувся до неї.

— Що саме?

Вона ковтнула.

— Порожнє місце.

Ніхто не відповів.

Навіть Рем.

Рея провела пальцями по скроні, ніби хотіла намацати там дірку й заткнути.

— Після третього стрибка був обхідний коридор. Сухий. Чистий. Без маси. Без сигналу. Без ризику. Я сама підтвердила.

— Ти не могла знати.

— Я мала знати.

— Реє.

— Я навігатор, Іване.

Вона сказала це так, ніби професія щойно стала вироком.

Оце було не “я винна”.

Гірше.

“Я була дверима і не помітила ручки”.

Білий каркас під водою засвітився тонкими лініями.

Не зеленими, як у Нерея.

Не чорними, як сліди дитини.

Сухими.

Так могли світитися тріщини на старій кістці, якщо в ній зберігся маршрут замість мозку.

Ліара зробила крок назад.

Нерей — теж.

Іван помітив обох.

— Мені не подобається, коли місцеві відступають синхронно.

— Не дивіться на форму, — сказала Ліара.

Рем повільно повернув до неї голову.

— Ми вже мали список. Можна додати дрібним шрифтом?

— Не дивіться на форму, — повторила вона.

Занадто тихо.

Ось це вже було страшно.

Бо коли люди кричать “не дивись” — часто пізно.

Коли кажуть тихо — вони ще сподіваються.

Іван подивився не на білий каркас, а на Рею.

— Чому порожнє?

— Бо так виглядало.

— Порожнеча не виглядає.

— Саме.

Тритон із маяком раптом похитнувся.

Не вперед.

Убік.

Як людина, яка почула звук, від якого темніє в очах.

Ліара прошепотіла:

— Воно прокинулось від крові.

— Що? — спитав Іван.

Нерей відповів.

Нарешті.

— Не що.

Ліара вдарила його по обличчю.

Швидко.

Жорстко.

Так б’ють не від злості. Так б’ють людину, яка тягнеться натиснути кнопку.

— Не називай.

Запізно.

Нерей ще не сказав слова.

Але хотів.

Цього вистачило.

На білому каркасі проступила перша літера.

Не людська.

Не атлантська.

Іван не знав її.

Але на секунду дуже захотів прочитати.

Рея схопила його за рукав.

— Не треба.

— Я не…

— Треба. Тому не треба.

Рем затулив очі долонею.

Потім розвів пальці.

Рея гаркнула:

— Реме!

— Та я перевіряю, чи не вмер!

— Через пальці?!

— Метод недосконалий!

Білий каркас ворухнувся.

Не в просторі.

Іван не зміг би пояснити і не збирався.

У світі є речі, які рухаються до тебе, не міняючи місця. Борг. Вина. Старий дім на фотографії. Маршрут, який ти колись не перевірив до кінця.

Каркас лежав там само.

І став ближче.

Рея різко вдихнула.

— Він у мене в голові.

— Хто? — спитав Іван.

Вона зціпила зуби.

— Порожній коридор. Той самий. Я бачу його. Знову.

— Не йди.

— Я стою.

— Не всередині.

Вона подивилась на нього.

І вперше за весь час злякалась по-людськи.

Не як навігатор. Не як лікарка, яка тимчасово стала поганою новиною для смерті.

Як людина, яка зрозуміла, що її власна пам’ять відкрила двері без дозволу.

З оголеного дна піднявся звук.

Не спів.

Не нота.

Скрегіт.

Дуже старий замок, у якого давно немає дверей, але звичка лишилась.

Тритони відступили ще на крок.

Один упав на коліно.

Ліара побіліла так, що її темна шкіра стала попелястою.

— Тепер біжіть, — сказала вона.

— Куди? — спитав Рем.

— Під дерева.

— Під дерева не можна було!

— Тепер можна.

— Чому?

Вона глянула на білий каркас.

— Бо там гірше не під деревами.

Іван підхопив Рею.

Вона одразу відштовхнула його руку.

— Я йду сама.

— Добре.

Вона зробила крок.

Зупинилася.

— Ні. Не дуже.

Іван знову взяв її під лікоть.

— Бачиш, яка в нас гармонія.

— Не користуйся моментом.

— Я благородний тільки в суху погоду.

Вони рушили до дерев.