7. Маяк

Вони не встигли зробити й двадцяти кроків.

Пісок під ногами зв’язківця з перев’язаним плечем просів.

Ледь.

На товщину пальця.

Зв’язківець не помітив.

Він стояв, дивлячись на місце, де в піску щось темнішало. Круглий край. Металевий. З аварійним знаком “Навсикаї”.

Люк.

На березі.

Неможливо.

— Не чіпай! — Іван уже біг.

Зв’язківець засміявся.

— Це наш! Це шлях назад!

Рея кинулася з іншого боку.

Ліара не рухалася.

— Не можна забирати людину від її люка, — сказала вона.

— Дивись і вчися, — кинув Іван.

Зв’язківець схопив ручку.

Повернув.

Люк відкрився.

Усередині не було шахти.

Була рубка “Навсикаї”.

Ціла.

Світла.

До удару.

Артем сидів у кріслі, живий, і махав рукою.

— Давай, — сказав він. — Ми без тебе не злетимо.

Зв’язківець заревів.

Рея схопила його за пояс.

Іван — за руку.

Люк почав тягнути.

Не тіло.

Погляд.

Світ із того боку був такий правильний, що неправильність різала на секунду пізніше.

На екрані рубки в люку не було океану.

Була Земля.

Синя.

Домашня.

Зв’язківець прошепотів:

— Назад…

Рея вдарила його коліном під ребра.

Повітря вилетіло з нього разом зі згодою.

Люк захлопнувся.

Пісок став піском.

Зв’язківець лежав на боці й матюкався без пауз.

Рея витерла лоба рукавом.

— Коліно — недооцінений метод психотерапії.

Ліара подивилася на неї уважніше.

— Ти б тут вижила довше за більшість.

— Дякую. Сподіваюся, це не запрошення.

Рем допоміг зв’язківцю сісти.

Той відштовхнув його руку, потім сам схопив її назад.

— Там був Артем.

— Там багато хто буває, — сказав Рем. — У них, здається, поганий контроль доступу.

— Він був живий.

Рея присіла перед зв’язківцем.

— Він був корисний. Це інше.

Зв’язківець подивився на неї так, ніби хотів зненавидіти.

Не зміг.

Сил не вистачило.

— Я майже зайшов.

— “Майже” тут уже зайняте, — сказав Рем. — Не рекомендую.

Іван обернувся до Ліари.

— Він би зник?

— Ні.

— Гірше?

— Повернувся б.

— Це гірше?

Нерей відповів:

— Звідти повертається не все.

Зв’язківець тихо блюванув чорним піском.

Рея втупилася в нього.

— Ти що ковтав?

— Нічого.

Ліара підійшла ближче.

Пісок біля люка зібрався в тонку темну нитку й потягнувся до зв’язківцевого черевика.

Рея вдарила по ній гарпуном.

Нитка розсипалася.

— Оце мені вже не подобається, — сказала вона.

— А до цього подобалось? — спитав Рем.

— До цього я мала список. Тепер список має зуби.

Ліара нахилилася до зв’язківця.

— Ти почув слово?

— Яке?

— Те, що змусило тебе взяти ручку.

Він заплющив очі.

— “Встигнеш”.

Нерей різко видихнув.

Рем подивився на нього.

— Що?

— Це слово старих переходів.

— Я вже боюся питати, але чому?

Ліара відповіла:

— Бо всі, хто тікає, хочуть не врятуватися. Вони хочуть встигнути.

Іван глянув на чорний берег.

Люк уже зник.

Але там, де він був, пісок лишився рівним. Занадто рівним. Наче місце запам’ятало форму й могло повторити її, коли захоче.

— Рухаємося, — сказав Іван.

Вони рушили ближче до дерев.

Дерева не були лісом.

Ліс має хаос. Похилені стовбури, мох, випадковість, життя, яке не питає дозволу.

Тут усе стояло злегка повернуте до них.

Ніби чекало інструкції.

Листя тихо розкривалося.

На темних прожилках блищали краплі, але не дощові. У кожній краплі Іван бачив небо. Інше. Занадто низьке. Занадто зелене.

Рем ішов поруч із Реєю.

— Як думаєш, тут є щось, що не намагається нами скористатися?

— Є.

— Що?

— Ми самі. І то не завжди.

— Підтримала.

— Я лікар, не психолог.

— Психологи, мабуть, сюди не долітають.

— Розумні люди.

Ліара зупинилася.

Нерей теж.

Одночасно.

Іван уже ненавидів, коли місцеві синхронізувалися.

— Що тепер?

Старий дивився на дерева.

Листя повернулося до них одночасно.

Не від вітру.

Як вуха.

Ліара тихо сказала:

— Ви принесли за собою спів.

— Артем? — спитав Рем.

— Ні.

З води за чорним берегом піднялися три постаті.

Вони не виходили на пісок. Зупинилися там, де хвиля мала б розбиватися об край, але не розбивалася, бо край сам ще не вирішив, берег він чи шкіра.

Постаті були високі. Людські лише настільки, наскільки тінь схожа на людину. Довгі шиї. Вузькі плечі. Темно-синя шкіра. На головах — гребені з кістки й водоростей.

Ніхто не сказав “тритони”.

І добре.

Один із них тримав спис.

На вістрі висів рятувальний маяк “Навсикаї”.

Той самий, якому Рея розбила динамік і екран.

Маяк усе одно говорив.

Не голосом.

Світлом.

Три спалахи.

Пауза.

Два.

Ліара зблідла.

Нерей зробив крок назад.

Іван помітив обидва рухи.

— Це погано?

Рем нервово засміявся.

— Капітане, я вже починаю сумувати за моментами, коли на такі питання хтось відповідав “не дуже”.

Постать зі списом підняла маяк вище.

Світло блимнуло ще раз.

Потім із нього, без динаміка, без екрана, без жодного пристойного способу, пролунав голос Реї.

— Вони взяли не того.

Справжня Рея стояла поруч.

І мовчала.

Її обличчя стало сірим.

— Кого? — спитав Іван.

Маяк відповів уже її ж інтонацією.

Але старше.

Набагато старше.