6. Берег

Зелені вогні загорілися на всіх уламках одночасно.

І люди перестали кричати.

Це було гірше за крик.

Крик — річ груба, жива. Він дере горло, псує обличчя, змушує легені працювати, а серце — пам’ятати, що воно ще комусь винне кров.

Тиша нічого не винна.

Вона просто приходить і сідає поруч.

На дальній секції корпусу чоловік із розбитим обличчям випростався. Ще хвилину тому він благав Рею не відпускати його. Тепер дивився в чорне коло між уламками й усміхався так спокійно, ніби нарешті почув правильну відповідь.

Жінка біля нього теж усміхнулася.

Поранена. Мокра. З губами, синіми від холоду.

Щаслива.

— Ні, — сказала Рея.

Тихо.

Не їм.

Собі.

Іван уже біг.

Метал під ногами був слизький, уламок хитався, дощ шмагав по очах, а в центрі чорного кола щось чекало без жодного руху.

Не тягнуло.

Не співало.

Не просило.

Оце було нове.

— Назад! — гаркнув Іван.

Чоловік із розбитим обличчям повернувся до нього.

— Там не болить.

Рея вилаялася так, що Рем, який стояв біля контейнера з медпакетами, нервово засміявся.

— Повертається наша лікарка, — сказав він.

— Мовчи і тримай пакети!

— Я тримаю! Вони, здається, тримають мене у відповідь!

Один із медпакетів у руках Рема справді ворухнувся.

Хлопець не став радитися.

Вдарив ним об метал.

Раз.

Другий.

Пакет луснув. Звідти виповзла біла нитка, тонка, як корінець.

Рем кинув її в чорну воду.

— Мінус один, — сказав він. — Смерть через аптечку — це вже непристойно.

— Тести кров’ю! — крикнула Рея.

— Та пам’ятаю!

Іван добіг до пари на краю уламка саме тоді, коли жінка підвелася.

Вона була легка.

Занадто.

Наче тіло вже домовилося з водою й тільки чекало, коли господарка перестане сперечатися.

— Не йди, — сказав Іван.

Вона подивилася на нього майже з жалем.

— Я нікуди не йду.

Погані слова.

Найгірші.

Бо ті, хто тонуть, часто саме так і кажуть.

Вона зробила крок у повітря.

Іван кинувся вперед, схопив її за куртку.

Рука майже вислизнула. Не тому, що тканина була мокра. Тому що жінка не падала. Її ніби вже тримали з іншого боку.

— Реє!

— Бачу!

Гарпунний розряд ударив у метал біля ніг жінки.

Вона закричала.

Нарешті.

Страшно, боляче, живо.

Іван смикнув її назад, упав разом із нею на обшивку. Чоловік із розбитим обличчям не ворухнувся. Тільки дивився в центр кола, губи шепотіли щось беззвучне.

Рея підлетіла, дала йому ляпаса.

Він кліпнув.

— Що…

— О, чудово, — сказала вона. — Займенники повернулися.

— Я бачив…

— Не цікаво.

— Там…

— Дуже не цікаво.

Вона втиснула йому в руку край ременя.

— Тримайся.

— За що?

— За поганий характер. У тебе має бути.

Чоловік раптом зареготав.

Кров пішла з носа.

Рея кивнула.

— Живий.

Іван піднявся.

Чорне коло стискалося й розширювалося, як зіниця.

Навколо нього уламки “Навсикаї” вже не просто плавали. Вони повільно поверталися, збираючись у спіраль. Великий носовий фрагмент, секція двигуна, антенний блок, рятувальні контейнери, малі шматки обшивки — усе рухалося без хвилі, без течії.

Хтось складав корабель у знак.

Або в пастку.

Нерей стояв на центральній секції і дивився не на чорне коло.

На людей.

— Скільки можете забрати? — спитав він.

Іван почув це крізь дощ.

— Усіх.

Старий не відповів.

Іван ненавидів, коли мовчання було точніше за слова.

— Усіх, хто ще хоче, — виправив він.

Нерей кивнув.

Рея почула.

Завмерла на секунду.

Потім без жодного запитання почала тягнути пораненого до центральної секції.

На секцію втиснули одинадцятьох: Івана, Рею, Рема, Нерея, трьох поранених і ще чотирьох, які йшли самі, але вже не дуже розуміли, навіщо.

Рем підхопив медпакети. Три справжні, два сумнівні. Один він ніс двома пальцями, як дохлу тварину.

— Цей дихає, — сказав він.

— Пакет?

— Так.

— Викинь.

— А якщо там ліки?

— Якщо ліки дихають, вони вже не на нашому боці.

Рем викинув.

Пакет упав у воду й не потонув.

Ліг на поверхню.

З нього почувся тихий дитячий сміх.

Рем не озирнувся.

Іван це помітив.

Добре.

Хлопець вчився.

Погано, що вчився тут.

Центральну секцію вибрали не тому, що вона була найкращою. Вона просто ще не намагалася їх переконати.

Шматок корпусу, перевернутий гладким боком догори. З одного краю — обірваний аварійний двигун бокового маневру. З іншого — надувний борт, наполовину цілий. Посередині — місце для людей, якщо не думати про комфорт, вагу і здоровий глузд.

— Це попливе? — спитав Рем.

— Усе пливе, поки не доведе протилежне, — відповів Іван.

— Це морська мудрість?

— Це відчай.

Рея затягла останнього пораненого.

Потім обернулася.

На сусідньому уламку сиділи троє.

Жінка з обпеченою щокою.

Сивий кухар із сервісного блоку.

І молодий хлопець із вантажного відсіку, який ще вчора просив додати йому зміну, бо “так швидше мине рейс”.

Вони дивилися на чорне коло.

Спокійно.

Зелене світло відбивалося в їхніх очах.

— Гей! — крикнула Рея. — До секції!

Жінка повільно повернула голову.

— Ми почекаємо.

— Чого?

Вона усміхнулася.

— Коли перестане хитати.

Рея зробила крок до них.

Іван схопив її за лікоть.

— Ні.

Вона навіть не подивилася на нього.

— Відпусти.

— Не встигнемо.

— Відпусти.

— Реє.

Вона різко повернулася.