5. Ім’я не двері

— Знайшли, — сказала дитина голосом Бориса.

Нерей сіпнувся.

Не від болю. Від слова.

Іван уже бачив, як люди реагують на страх: кричать, б’ються, моляться, брешуть собі, що все під контролем.

Старий не зробив нічого з цього.

Він просто перестав бути сухим.

Одна крапля дощу торкнулася його скроні й не скотилася. Зависла там, кругла, важка, нахабна. Наче море нарешті поставило на нього палець.

На шиї Нерея спалахнули три зелені лінії.

Одна — під щелепу.

Друга — до ключиці.

Третя — вниз, під плащ із водоростей і металу.

Дитина тримала руку в нього на грудях.

Маленьку руку.

Такою рукою просять печива, а не відкривають старі катастрофи.

— Відійди, — сказав Іван.

Дитина повернула голову.

У неї були Борисові очі.

Не колір. Не форма. Втома.

— Він сам відчинився першим.

Нерей хрипко вдихнув, наче повітря довелося вкрасти.

— Не… слухайте.

— Пізно, — сказала дитина.

Рея на дальньому уламку лаялась крізь зуби й затискала герметиком рану пораненому. Кров ішла темно, уперто. Чоловік під її руками ще тримався за життя, але вже без ентузіазму.

— Не смій, — сказала йому Рея.

— Що?

— Помирати без мого дозволу.

— Ви лікар?

— Сьогодні — погана новина для смерті.

Іван не відводив очей від дитини.

Тінь у неї була не там.

Вона лежала за спиною Нерея — довга, вузька, зелена. Не тінь навіть. Стежка.

— Що ти з ним робиш? — спитав Іван.

— Повертаю.

— Куди?

Дитина посміхнулася.

— Де двері забули, що вони двері.

Рем стояв за Іваном із медпакетом у руках. Білий, мокрий, зліший, ніж кілька хвилин тому. Злість йому пасувала. Робила старшим.

— Вона говорить, як він, — сказав хлопець.

Нерей заплющив очі.

— Ні.

— Та точно як він.

— Гірше, — прошепотів старий. — Вона навчилась.

Дитина не образилась.

Вона взагалі не вміла ображатися.

Оце й лякало.

Жива істота має за що зачепитися: гордість, сором, дурну впертість, бажання бути правою. Ця — просто продовжувала. Як вода, якщо їй показали тріщину.

Під її босими ногами чорні сліди з’єдналися із зеленими лініями на шиї Нерея.

Лінії побігли по мокрій обшивці.

До троса.

До контейнера.

До краю уламка.

Далі — по воді.

У центрі чорного кола щось проступило.

Спершу кут.

Потім сходинка.

Потім арка.

Арки не мають стояти в морі. Арки — для землі, для міст, для тих, хто впевнений, що під ногами завтра буде те саме, що й учора.

Ця арка піднімалася з води так, ніби море згадувало, як колись удавало сушу.

— Іване, — сказала Рея здалеку.

— Бачу.

— Це не голограма.

— Я саме шукав, чим себе заспокоїти.

Нерей різко відкрив очі.

— Не дивіться на місто.

Рем глухо засміявся.

— Може, нам уже список скласти? Не дивитися у воду. Не відповідати мертвим. Не нюхати хліб. Не йти за вогнями. Не чіпати дітей із контейнерів.

— Реме, — сказала Рея.

— Що? Я стараюсь виживати системно.

— Тоді мовчи системно.

Дитина зробила ще один крок.

Нерей зігнувся.

Лінії під його шкірою засвітилися яскравіше. Вони не були татуюванням. І не шрамами.

Скоріше, хтось колись написав на ньому маршрут і забув стерти.

— Твоє ім’я, — сказала дитина.

Нерей мовчав.

— Скажи.

Іван зрозумів не одразу.

Потім — занадто швидко.

Ім’я — ручка на дверях.

Сам старий це сказав.

— Не кажи, — кинув Іван.

Нерей повільно повернув до нього очі.

Уперше вони не були старими.

Тільки наляканими.

— Я вже казав.

— Нерей — не твоє ім’я.

Дитина посміхнулася.

Цього разу майже по-дорослому.

— Він розумний.

— Неприємна звичка, — сказав Іван.

Дитина простягнула другу руку до горла Нерея.

— Тоді знайдемо нижче.

Старий закричав без звуку.

Рот розкрився, але шторм не отримав нічого. Зате всі уламки “Навсикаї” здригнулися одразу.

На дальніх секціях люди впали на коліна. Хтось схопився за голову. Хтось почав сміятися й сам не розумів чому.

Поранений під руками Реї прошепотів:

— Там світло під водою.

— Тут теж, — сказала Рея і втиснула герметик глибше в рану. — Просто червоне. Терпи.

Він заверещав.

Добре.

Біль тримав його краще за будь-яку молитву.

Іван рушив до Нерея.

Старий схопив його за рукав.

Пальці — сухі, холодні, як камінь після відпливу.

— Не торкайся її.

— Я не збирався ніжно.

— Не торкайся.

— Тоді що?

Нерей стиснув рукав сильніше.

— Вона шукає відповідь. Через мене. Через тебе. Через будь-що, що відповість.

— Як зачинити?

Старий подивився на арку в чорному колі.

— Ім’я.

— Твоє?

— Ні.

— Можна без мокрих загадок?

Нерей раптом усміхнувся.

Криво.

Майже живо.

— Ні.

Дитина торкнулася його горла.

Старий задихнувся.

Рем кинув медпакет і рвонув уперед.

— Гей! Мала!

Іван не встиг його зупинити.

Рем сам зупинився за два кроки від дитини.

Не через страх.

Через запах.

Не хліб.

Інший.

Мокрий камінь після сонця. Теплий пил. Старі книги. Долоня на потилиці в дитинстві, коли ти ще не знав, що дорослі теж брешуть.

Рем стояв із відкритим ротом.

— Я це знаю, — прошепотів він.

— Не знаєш, — крикнула Рея. — Не вір.

— Ні. Знаю.

Іван побачив, як дитина ледве повернулася до хлопця.

Ледве.

Достатньо.

— Реме, назад.

Хлопець не послухав.

— Це був дім?

Нерей прохрипів:

— Для них.