4. Хліб

Контейнер із медблоком ударився об край уламка й розкрився боком.

Іван устиг подумати про ампули.

Дарма.

Дитина стояла у відкритому контейнері.

Маленька. Боса. У довгій білій сорочці, яка не могла бути сухою посеред шторму й була сухою.

Рем не рухався.

Іван знав цей ступор. Людина ще тут, тіло ще слухається, очі ще моргають, але десь усередині вже відчинили двері й пішли подивитися, хто прийшов.

— Реме, — сказав він.

Хлопець не відповів.

Дитина зробила крок на край контейнера.

Під її босою стопою метал не дзенькнув.

Наче вона важила менше за спогад.

— Тату? — сказала вона.

Голос був без голосу. Рот ворухнувся, а звук з’явився одразу в голові, теплий і липкий, як мед на пальцях.

Рем ковтнув.

— Це не до мене.

— Звісно, не до тебе, — сказала Рея.

Вона стояла через два уламки, по коліна в крові чужого чоловіка, з герметиком у руках і обличчям людини, яка щойно зрозуміла: навіть медицина тут може бути приманкою.

— Реме, відійди від неї.

— Вона не до мене, — повторив він.

Сам себе переконував. Погана справа. Людина рідко сперечається з собою, якщо вже не програє.

Дитина повернула голову.

Не до Рема.

До чорного кола в центрі уламків.

Іван побачив — на її зап’ястку червона нитка. Та сама, яку Борис купив тому, чого не було.

Клаптик майбутнього, який океан витяг за край.

Нерей стояв поруч і мовчав. Сухий серед дощу. Дуже зручний для ненависті.

— Це Борис? — спитав Іван.

— Ні.

— Тоді хто?

Нерей довго дивився на дитину.

— Двері, які він відчинив.

Рея різко засміялася.

— Ви всі тут говорите так, наче вас учили на кладовищі.

— Нас учили біля моря.

— Помітно. Суцільна волога філософія.

Вона розірвала упаковку герметика зубами й притисла насадку до рани пораненого. Той вигнувся, зашипів, ухопив її за рукав.

— Не відпускай, — сказав він.

— Не планувала.

— Там пахне хлібом.

Рея завмерла.

— Що?

Він дивився не на неї. Вбік. У повітря між уламками.

— Чуєш?

Іван почув.

Не одразу.

Спершу були шторм, гарячий метал, паливо, кров, сіль. А потім — хліб.

Не корабельний пайок. Не синтетична булочка з автомата, яка пахне картоном і розчаруванням. Справжній. Гарячий. Із тріснутою скоринкою. Такий, що його ламають руками, а не ріжуть, бо терпіння — для людей, які не голодні.

Запах пройшов по уламках тихо.

Іван побачив, як люди піднімають голови.

Одна.

Друга.

П’ята.

Десята.

Жінка, яку вони щойно витягли від краю, сіла. На її губах ще була кров. Вона облизнула її й усміхнулася.

— Дім, — сказала вона.

— Ні, — гаркнув Іван.

Ніхто не почув.

Або почув і вирішив, що це не стосується хліба.

Рем зробив крок до дитини.

Іван ударив його в груди плечем. Не елегантно. Просто збив.

Хлопець упав на мокрий метал.

— Ти здурів?!

— Так.

— Вона ж дитина!

— Вона контейнер.

Рем сів, задихаючись від злості.

Добре. Злість була корисна. Злість пахла не хлібом.

Дитина нахилила голову.

— Я загубилась.

Рем застиг.

— Не відповідай, — сказав Нерей.

Іван повернувся до нього.

— Може, ти хоч раз скажеш щось до того, як ми вже влипли?

Старий глянув на нього.

— Ви влипли, коли впали.

— Чудово. Запишемо в журнал: “Корисний місцевий старий повідомив, що все погано”. Дуже допомогло.

Дитина простягнула руку.

Не до Рема.

До контейнера з медблоком.

Усередині, між ампулами, лежав другий білий лотос. Не було його секунду тому. Тепер був.

Він розкривався повільно.

Запах хліба став сильнішим.

Рея це побачила першою.

— Не дайте йому…

Не встигла.

Поранений чоловік під її руками посміхнувся. Його рана ще була відкрита, герметик не встиг схопитися, кров ішла темно й уперто.

Але він посміхнувся.

— Мама пекла такий у суботу.

— Дивись на мене, — сказала Рея.

— У нас не було субот, — тихо додав він.

Іван почув.

І зрозумів: океан не обов’язково краде справжнє. Іноді достатньо дати людині те, чого в неї ніколи не було, але мало б бути.

Оце було гірше за мертвих.

Мертвому можна не повірити.

А порожнеча завжди чесна.

Рем підвівся.

Не до дитини — до лотоса.

Іван не встиг би вдруге збити його.

Нерей зробив крок.

Зелені лінії під його ногами спалахнули й тут же згасли. Старий опинився між Ремом і контейнером.

— Хлопче.

Рем моргнув.

— Що?

— Ти не батько.

Рем ударив його.

Без розмаху. Кулаком у щелепу.

Старий упав на одне коліно.

Дощ на мить торкнувся його волосся.

Усі завмерли.

Навіть дитина.

Рем стояв, важко дихав, із переляком у власних очах. Він сам не очікував, що рука піде.

Іван майже пишався.

— Оце вже краще, — сказав він.

— Я вдарив старого.

— Тут це, здається, форма діалогу.

Нерей підвівся. Крові не було. Тільки на щелепі лишився сірий слід, ніби його вдарили по каменю.

— Добре, — сказав він.

Рем розгубився.

— Що добре?

— Ти вибрав біль.

— Я вибрав кулак.

— У вашого виду це часто одне й те саме.

Рея з дальнього уламка крикнула:

— Якщо ви там завершили філософський бій, мені потрібен справжній герметик!

Іван подивився на медконтейнер.

Лотос уже торкався ампул тонкими білими корінцями.

Корені не проростали в пластик.

Вони обнюхували етикетки.

Немов шукали, що люди вважають ліками.

— Рем, ніж.

Хлопець кинув йому аварійний ніж.

— Ти не будеш різати квітку?