3. Сухий старий

Рем сказав “так”.

Не вголос.

Це було найгірше.

Його губи навіть не ворухнулися. Він просто зробив ще один крок до чорного кола, і вода під Артемом ледь піднялася, ніби хтось усміхнувся без рота.

Іван кинувся першим.

Рея — за ним.

Старий на протилежному уламку різко підняв руку.

Не наказав.

Розірвав.

Нота обірвалася так, наче її перерізали сухою ниткою.

Рем упав на коліна й закричав. Уже по-справжньому. Не голосом хлопця, якого кличе мати. Голосом людини, у якої щось витягли з грудей і кинули назад криво.

Артем у центрі кола заплющив очі.

Вода відпустила його.

Тіло впало вниз без сплеску.

Просто зникло.

— Рем! — Рея схопила хлопця за плечі. — Дивись на мене.

Він дивився.

Не бачив.

— Вона сказала, що там тепло, — прошепотів він.

— Хто?

Рем ковтнув повітря, ніби воно стало густим.

— Не знаю.

Оце було добре.

Якби знав — було б гірше.

Шторм знову повернув звук. До цього він ніби стояв збоку й чекав своєї черги. Тепер ударив по уламках, по обличчях, по палаючому паливу, по розбитому корпусу “Навсикаї”, яка лежала в океані, як велика тварина з переламаним хребтом.

Старий усе ще стояв на протилежному уламку.

Сухий.

Навколо нього дощ падав, але не торкався.

Краплі обтікали його за палець від шкіри й зникали в повітрі, ніби передумували бути водою.

— Це теж пастка? — спитала Рея.

Іван підняв гарпун.

— Пастки зазвичай не попереджають двічі.

— Ти мало був одружений.

— Достатньо, щоб не довіряти сухим чоловікам посеред океану.

Старий дивився на них.

Потім ступив уперед.

Його уламок був за двадцять метрів від них. Між ними — чорна вода, уламки, вогонь, тіла, шторм.

Він зробив другий крок.

Повітрям.

Рем перестав тремтіти.

— Він іде по дощу.

— Ні, — сказала Рея.

— А по чому?

Вона не відповіла.

Бо під ногами старого на мить спалахували тонкі зелені лінії. Не міст. Не світло. Швидше — пам’ять про місце, де колись міг бути міст.

Крок.

Лінія.

Темрява.

Крок.

Лінія.

Темрява.

Іван тримав гарпун на рівні грудей старого.

— Ще крок — і стріляю.

Старий зупинився.

Не тому, що злякався.

Тому що почув правило.

Його очі були світлі. Не блакитні. Не сірі. Вицвілі, як тканина, що надто довго лежала в солоній воді й сонці, якого тут не було.

— Стріляй, якщо треба, — сказав він.

Голос ішов не з рота.

Рот рухався пізніше.

Поганий фокус.

— Назвися, — сказав Іван.

— У цьому морі імена — це ручки на дверях.

— Гарно. А коротко?

Старий ледь нахилив голову.

— Нерей.

Рея видихнула щось дуже непристойне.

— Звісно.

— Знаєш його? — спитав Іван.

— Ні. Але коли посеред інопланетного океану сухий дід у плащі з водоростей називається Нереєм, це або пастка, або міфологія подала заявку на бюджет.

— Міфологія програє бюджети, — сказав Іван. — Завжди.

Нерей не всміхнувся.

— Ви відкрили шлюз.

— Не ми.

— Ваш корабель.

— Корабель не питали.

— Питали, — сказав Нерей. — Він відповів аварійним протоколом.

Рея різко підняла голову.

— Що?

Старий показав на чорне коло.

— Воно не знає різниці між “так” і “врятуйте”.

Дощ на мить став тихішим.

Десь ліворуч закричала жінка. Хтось із вижилих. Не тут. На сусідньому уламку. Іван повернувся.

На далекій секції корпусу троє людей тягнули четвертого від краю. Той упирався, але не як людина, яка хоче втопитися. Як людина, яка боїться спізнитися.

У воді перед ним горів маленький жовтий прямокутник.

Двері.

Не справжні. Світло на поверхні води склалося в двері, зі щілиною внизу, звідки падало тепле кухонне світло.

Іван не знав цього чоловіка.

Але знав цей колір.

— Не дивитись! — крикнув він.

Занадто пізно.

Чоловік на сусідньому уламку сказав щось беззвучно.

Двері відчинилися.

Вода взяла його тихо.

Троє, які його тримали, впали назад. Один із них залишився з порожнім рукавом у руках. Куртка. Не рука.

Рея застигла.

— Воно не торкнулося інших.

— Бо вони не відкривали, — сказав Нерей.

Іван повернувся до нього.

— Ти можеш це зупинити?

— Ні.

— Тоді навіщо ти тут?

Нерей подивився на чорне коло.

У центрі вже не було Артема.

Зате на поверхні плавали дрібні білі плями. Як піна. Як насіння. Як очі, якщо не дивитися прямо.

— Щоб ви не навчили його швидше, ніж воно навчиться вас.

Рем раптом засміявся.

Сухо.

— Чудово. Ми тепер погані вчителі для моря.

— Реме, — сказала Рея.

— Ні, ну правда. Я в школі ледве хімію здав. А тепер океан просить у мене “так”. Це кар’єрний ріст.

Іван хотів сказати щось різке.

Не сказав.

Хлопець повертався. Нервово, криво, але повертався.

Над їхнім уламком щось блиснуло.

Рятувальний контейнер.

Він мав спрацювати після удару, викинути надувний пліт, маяк, медичний блок, аварійний запас. Натомість контейнер висів на тросі з розірваної секції, бився об край корпусу й іскрив.

Рея побачила теж.

— Медблок.

— Можеш дістати?

— Можу впасти.

— Варіанти?

— Впасти з користю.

Вона вже повзла до троса.

Іван схопив її за лікоть.

— Обережно.

— О, дякую. Я планувала театрально кинутись у пащу до абстрактного океанського інтелекту.

— У нас є таке правило?

— З’явиться, якщо ти продовжиш командувати очевидним.

Нерей дивився на Ремову руку.

Точніше — на краплю води, що трималася на манжеті хлопця.