2. Не йдіть за вогнями

Перше, що вони зробили після слів “не йдіть за вогнями”, — пішли саме за вогнями.

Не тому, що Рея була дурною.

Не тому, що Рем перестав тремтіти.

І точно не тому, що Іван раптом повірив голосу з мертвого динаміка.

Просто за їхніми спинами коридор уже залила вода.

А попереду, в сервісній шахті, світився слабкий зелений вогник.

Старий. Нерівний. Такий, як світять маяки, які давно мали згаснути, але вперто не виконали наказ часу.

— Якщо це пастка, — сказала Рея, підтягуючись у шахту, — то вона хоча б ввічливо показує напрямок.

— У мене погані стосунки з ввічливими пастками, — відповів Іван.

— Скільки їх у тебе було?

— З урахуванням шлюбу?

Рея на секунду завмерла.

Потім полізла далі.

— Не смішно.

— Знаю. Тому й перевіряю, чи це реальність.

Рем ліз між ними, надто тихий. Після водяного обличчя з голосом матері хлопець не плакав, не питав, не сперечався. Це було погано. Люди після страху мають говорити дурниці. Якщо мовчать — страх ще всередині й шукає, куди стати.

Шахта мала бути короткою.

Іван пам’ятав креслення “Навсикаї”. Не всі — він не був закоханий у корабель настільки безнадійно, — але цей шлях знав. Шість метрів до верхнього сервісного люка. Лівий поворот. Драбина. Вихід на зовнішню обшивку.

Вони лізли вже третю хвилину.

Драбина не закінчувалася.

Рея зупинилася першою.

— Не рухатись.

Рем слухняно завмер.

Іван завис нижче, притиснутий плечем до холодної стінки.

— Що?

Рея мовчки підняла руку.

На металі перед нею був відбиток рукавички.

Її рукавички.

П’ять пальців. Розмазана кров біля великого. Тонка подряпина на ребрі долоні — там, де вона порізалась у рубці.

Тільки відбиток був вище.

На пів метра попереду.

Там, куди вона ще не долізла.

Рем прошепотів:

— Може, ти…

— Ні, — сказала Рея.

— Але…

— Ні.

Іван подивився на відбиток.

Потім — вниз.

Темрява під ними дихала солоно. Коридор уже не видно. Тільки чорна вода внизу, гладка, як скло, хоча корабель хитало на хвилях.

Зелений вогник попереду блимнув.

Раз.

Пауза.

Двічі.

Рея тихо вилаялася.

— Він нас кличе.

— Не він, — сказав Іван.

— Тоді що?

Іван не відповів.

Бо відповідь була занадто великою для вузької шахти.

Вони поповзли далі.

Відбиток лишився позаду.

Через десять метрів він з’явився знову.

Тепер на стелі.

Рем побачив і захихотів. Коротко, страшно, не своїм сміхом.

Рея різко обернулася.

— Гей.

— Я нормально.

— Ні.

— Я сказав нормально!

Його голос зірвався.

Метал навколо відповів тонким дзвоном.

Не від удару.

Від слова.

Зелений вогник згас.

У темряві стало чути інше.

Дитячий плач.

Десь збоку. За стінкою шахти. Близько.

Рем зблід.

— Там хтось…

Іван схопив його за щиколотку.

— Ні.

— Ви не знаєте!

— Знаю.

— Там дитина!

Рея притислася вухом до металу. Обличчя в неї стало таким, ніби вона одночасно хотіла повірити й убити себе за це.

Плач повторився.

Тонкий. Задушений. Живий.

— Це з медичного відсіку, — сказала Рея.

— Медичний на іншій палубі.

— Корабель уже не дотримується планування.

Плач перейшов у кашель.

Рем смикнувся.

— Ми не можемо просто…

— Можемо, — сказав Іван.

Хлопець подивився на нього так, ніби вперше зрозумів, що капітан — не обов’язково хороша людина.

Це теж було корисне знання.

— Тихо, — сказала Рея.

Вона повільно провела пальцями по стіні.

Там, де мав бути суцільний метал, шов відступив.

Не відкрився.

Саме відступив, як шкіра від холодного леза.

За ним була каюта.

Суха.

Занадто суха.

Ліжко, прикручене до підлоги. Стіл. Лампа з жовтим абажуром. На стіні — стара фотографія моря. Земного моря. З піском, берегом і людьми, які не знали, наскільки їм пощастило мати куди вийти з води.

На підлозі сидів Борис із двигунного.

Живий.

Без шолома.

Він дивився в дзеркало на дверцятах шафи й плакав так тихо, що плач здавався не його.

— Борисе, — сказала Рея.

Він не обернувся.

— Тсс. Вона засне.

Іван побачив дзеркало.

У ньому була темна вода.

Тільки вода.

Але Борис бачив щось інше.

Він простягав руку до скла.

— Міла боїться темряви, — прошепотів він. — Вона там сама.

Рем сіпнувся вперед.

Іван знову зупинив його.

— У Бориса немає дочки, — сказала Рея.

Борис усміхнувся в дзеркало.

— Є.

Рея подивилася на Івана.

У цьому погляді було погане питання.

Іван не хотів на нього відповідати.

У дзеркалі темна вода повільно посвітлішала.

Спочатку — ніби хтось підніс лампу з іншого боку.

Потім із темряви проступили маленькі пальці.

Дитячі.

Вони торкнулися скла зсередини.

Борис видав звук, схожий на зламаний сміх.

— Тату тут, — прошепотів він. — Тату тут.

Рея стиснула гарпун.

— Борисе, відійди.

— Не кричи. Вона тільки заспокоїлася.

— У тебе немає дочки.

Борис нарешті повернув голову.

Очі в нього були сухі.

Сльози текли, а очі сухі.

— Звідки ти знаєш?

Рея завмерла.

Такого вона не очікувала.

Іван — теж.

Бо в цьому й була пастка.

Не “ось твоя мертва дитина”. Не “ось підробка”. А просте питання: звідки ти маєш право знати чужу порожнечу?

За дзеркалом дитячі пальці зникли.

Натомість з’явилася долонька.

На ній була тонка червона нитка.

Браслет.