1. Третій шлюз

Першим після удару заговорив мертвий.

— Відкрийте третій шлюз, — сказав Артем.

Рея завмерла над панеллю.

Іван висів у ременях боком, із кров’ю в роті й чужим ліктем біля ребер. Не людиною. Частиною ліктя. Решту тіла темрява милосердно забрала за перекинуте крісло.

Корабель скрипів.

Не так скрипить метал.

Так скрипить щось, що ще тримається, але вже знає: недовго.

— Артем мертвий, — сказала Рея.

Голос у динаміку повторив:

— Відкрийте третій шлюз. Тут повітря.

Іван хотів сказати “не відкривати”. Вийшло тільки:

— Ні.

Добре. Короткі накази переживають струс мозку краще за довгі.

Рея ковтнула. На її щоці кров стікала рівною лінією і зникала під коміром.

— Третій шлюз затоплений.

На аварійній схемі він горів червоним.

За ним був океан.

Артем тихо засміявся.

У нього за життя сміх був інший. Гучний, дурний, із хрипом на кінці. Цей сміх був м’якший. Наче хтось запам’ятав контур, але не зрозумів, де в ньому зазубрини.

— Тут повітря, — сказав мертвий.

З коридору долинув удар.

Раз.

Пауза.

Ще раз.

Рем, наймолодший із палубних, підняв голову з підлоги. На лобі в нього вже наливався синяк, великий і ображений.

— Там хтось є.

— Так, — сказав Іван. — Вода.

— Вона не стукає.

— Тут день відкриттів.

Рея кинула на нього погляд. Нормальний. Злий. Живий.

Значить, ще тримається.

Вода вже була в рубці. Спершу тонкою стрічкою під дверима. Потім ширшою. Тепер вона лизала підлогу, підбиралася до дротів, до розсипаного скла, до його черевика. Не поспішала.

Це найбільше не подобалося Івану.

Після такого удару вода мала вдиратися, ревіти, трощити, жерти повітря.

А ця входила ввічливо.

— Рея, перекрити третій вручну.

— Він уже перекритий.

— Перекрий ще раз. Для мого душевного спокою.

Вона потягнулася до аварійного важеля.

Динамік клацнув.

Тепер заговорила жінка.

— Реє, не треба.

Рея не рухалася.

Іван дуже повільно повернув до неї голову.

— Хто це?

Вона не відповіла.

Жіночий голос продовжив:

— Ти завжди закриваєш двері перед тим, як почути.

Рея побіліла.

— Моя сестра не знає цього каналу.

— Твоя сестра взагалі де? — спитав Іван.

— На Марсі.

— Чудово. Марс сьогодні не затоплений.

Рея вдарила по важелю.

Система пискнула.

ТРЕТІЙ ШЛЮЗ: ЗАБЛОКОВАНО.

Динамік промовчав.

На три секунди.

Потім Артем сказав:

— Дякую.

Схема мигнула.

Червоний шлюз став зеленим.

Рея різко вдихнула.

— Ні.

— Рем, сюди! — гаркнув Іван.

Хлопець устиг зробити тільки пів кроку.

Двері в дальньому кінці коридору розійшлися.

Не вибухнули.

Не зірвалися.

Розійшлися акуратно, як перед гостем.

У рубку зайшов океан.

Не хвиля.

Спершу — туман. Низький, білий, солоний. Потім вода. Вона прокотилася коридором гладкою чорною смугою й зупинилася біля порога рубки.

Саме зупинилася.

Наче не мала дозволу.

Рем прошепотів:

— Мамо?

Іван схопив його за комір і смикнув назад так різко, що той ударився потилицею об панель.

— Ай!

— Живий — дякуй.

Вода в коридорі піднялася.

На її поверхні проступило обличчя.

Не повністю. Підборіддя розпливалося, очі були надто темні, волосся текло назад у воду. Але рот…

Рем перестав дихати.

— Не дивись, — сказала Рея.

— Вона…

— Не вона.

Обличчя всміхнулося.

— Ремчику.

Хлопець смикнувся.

Іван ударив його долонею по щоці.

Не сильно. Достатньо.

— Як вона називала тебе, коли сердилася?

Рем моргнув.

— Що?

— Швидко.

— Я…

Обличчя у воді стало ніжнішим.

— Синку.

Рем відсахнувся так, ніби його обпекли.

— Вона ніколи так не казала.

Усмішка на водяному обличчі затрималася.

Занадто довго.

Потім рот розкрився ширше.

Не для крику.

Для нового слова.

Рея не дала йому прозвучати. Вона схопила аварійний гарпун і вистрілила в підлогу перед порогом.

Синій розряд ударив у воду.

Обличчя розсипалося.

На секунду стало тихо.

Потім увесь коридор засміявся.

Сміхами різних людей.

Артема. Сестри Реї. Дитини, якої ніхто в рубці не знав.

І Марти.

Майже.

Іван не вистрілив.

Не закричав.

Не заплющив очі.

Просто прикусив внутрішній бік щоки до крові.

Справжня Марта не сміялася б зараз.

Справжня Марта сказала б: “Думай, дурню”.

Він подумав.

— Вода слухає, — сказав він.

Рея обернулася.

— Що?

— Не говорить. Слухає.

— Коли в тебе буде час, сформулюй різницю.

— Якщо буде час — я нап’юся і забуду, що ми це обговорювали.

Корпус під ногами здригнувся.

Не від хвилі.

Знизу.

Щось торкнулося корабля. Обережно. Велике. Не заради удару — заради форми. Наче хтось у темряві обмацував нову річ і вирішував, з якого боку її відкрити.

На екрані промайнув зовнішній огляд.

Тільки на мить.

Чорна вода. Піна. Уламки.

І під ними — тінь.

Надто рівна для тварини.

Надто жива для рельєфу.

— Це дно? — спитав Рем.

— Ні, — сказала Рея.

— Звідки ти знаєш?

— Дно не піднімається дивитися.

Екран згас.

Аварійне живлення мигнуло. У рубці стало темніше. Вода в коридорі знову посунулася вперед, але тепер повільно, смужкою, як язик.

Іван відстебнув ремінь. Упав на одне коліно, майже блюванув, утримався на злості.

— Вихід?

Рея вже дивилася схему.

— Верхній сервісний люк. Якщо не заклинив. Якщо шахта не затоплена. Якщо корпус не розірве раніше.