ПРОЛОГ

Марта засміялася з його жарту.

Ось тоді Іван і зрозумів, що вдома щось не так.

Не тоді, коли прокинувся в сухому ліжку. Не тоді, коли побачив жовте кухонне світло за прочиненими дверима. Не тоді, коли підлога під босими ногами не хитнулася, не пішла вниз, не стала водою.

Ні.

Тоді, коли вона засміялася.

Легко. Тепло. Майже закохано.

Справжня Марта так не робила.

Вона сиділа за столом у старому сірому светрі, підібгавши одну ногу під себе. Волосся зібране недбало, кілька пасом вибилися біля скроні. Чашка в долонях. Та сама чашка — біла, з тріщиною біля ручки, яку вона завжди погрожувала викинути і ніколи не викидала.

Усе було правильно.

Саме тому хотілося вийти у вікно.

— І що ти сказав? — спитала вона.

Іван дивився на неї так довго, що чайник на плиті встиг двічі клацнути.

— Що навігатор, який не бачить різниці між правим бортом і фікусом, має передати крісло фікусу.

Вона засміялася.

Усмішкою. Очима. Плечима.

Як жінка, яка любить чоловіка настільки, що готова пробачити йому навіть поганий гумор.

Іван повільно поставив чашку на край столу.

Справжня Марта посунула б її одразу.

Навіть не дивлячись.

Ця — не посунула.

За вікном капнуло.

Раз.

Пауза.

Двічі.

У квартирі не мало нічого капати. Вони жили на дванадцятому поверсі. Труби старі, так, але не настільки поетичні.

— Ти смієшся, — сказав він.

Марта нахилила голову.

— Бо ти смішний.

— Ні.

Він сам здивувався, як тихо це вийшло.

Вона подивилася уважніше.

— Іване…

Оце було майже добре.

У справжньої Марти це ім’я завжди мало край. Трохи металу. Трохи “не починай”. Трохи “я тебе люблю, але якщо ти зараз ще раз скажеш дурницю, підеш спати на диван”.

Тут краю не було.

Тільки м’якість.

— У твоєї матері був килим у вітальні? — спитав він.

Марта моргнула.

На пів секунди запізно.

— Звісно. Той зелений. Ти ще пролив на нього суп.

Іван усміхнувся.

Серце стукнуло один раз — важко, низько, як щось під водою.

— У твоєї матері не було вітальні.

Світло на кухні здригнулося.

Марта завмерла з чашкою в руках. За її плечем, у темному склі вікна, відбивалася кухня.

Стіл.

Светр.

Його обличчя.

І ще щось позаду нього.

Довге. Бліде. Наче волосся у воді.

Він різко обернувся.

Нічого.

Кухонна стіна. Полиця. Старий календар за той рік, коли він ще вірив, що повернення — це маршрут, а не хвороба.

Марта поставила чашку.

Далі від краю.

Дуже акуратно.

— Так краще? — спитала вона.

Його пальці похололи.

— Хто ти?

Вона не відповіла одразу.

Десь за стіною пройшов глухий звук. Наче в сусідній квартирі пересунули шафу.

Або в океані перевернулося щось велике.

— Ти втомився, — сказала Марта. — Ти хотів додому.

— Я хотів до неї.

— Я тут.

— Ні.

Її обличчя не змінилося.

А от вода в чашці — так.

Поверхня чаю пішла дрібними колами. Одне. Друге. Третє.

Іван відступив.

Підлога під ногами лишалася сухою.

Це було найгірше.

— Не кожен рай — порятунок, — сказав він.

Не знав, звідки взяв ці слова.

Марта повільно всміхнулася.

Цього разу вже не так вдало.

— А якщо це не рай?

За вікном щось величезне торкнулося скла з того боку.

Квартира не була квартирою.

Вона була тонкою бульбашкою, натягнутою на його пам’ять.

Іван кинувся до дверей.

Марта не зупиняла.

Вона тільки сказала йому вслід:

— Якщо підеш, доведеться знову падати.

Він відчинив двері.

За ними не було коридору.

Була рубка.

Червоне світло.

Крик металу.

І Рея, яка лупила його по плечу кулаком.

— Прокинься, капітане! Прокинься, чорт би тебе забрав!

Іван рвонувся в ременях.

Груди боліли. У роті кров. Права рука не слухалася. Перед очима сипалися помилки навігації, тривожні коди, чужі цифри, які всі означали одне: корабель уже не летів.

Він падав.

— Атмосферний вхід нестабільний, — повідомила система майже ввічливо. — Кут критичний. Суша не виявлена. Повторюю: суша не виявлена.

— Двигуни? — Іван сплюнув кров на підлогу.

Рея з другого поста не обернулася.

— Лівий контур мертвий. Правий бреше. Автопілот молиться.

— У нас автопілот віруючий?

— Після третього збою став.

Позаду хтось плакав. Хтось сміявся. Хтось просив матір не вимикати світло, хоча світло в рубці якраз било по очах так, що хотілося його вбити.

На головному екрані не було планети.

Був океан.

Від краю до краю. Чорний, синій, блискучий, з білими розривами шторму. Хмари над ним закручувалися спіралями, наче атмосфера теж хотіла втекти, але забула напрямок.

— Де суша? — спитав хтось.

Ніхто не відповів.

Бо відповідь уже сказала система.

Суші не було.

Взагалі.

— Тримати кут! — Іван скинув блокування й потягнув ручне керування на себе.

Корабель відповів так, як відповідає поранена тварина, якщо попросити її станцювати.

Рубку кинуло вбік.

Рея вдарилась плечем об консоль, вилаялась і знову вчепилася в панель.

— Якщо переживемо, я попрошу перевести мене на вантажники.

— Тебе не візьмуть. Там потрібна емоційна стабільність.

— Я зараз тебе вб’ю.

— Оце вже схоже на рекомендацію.

На секунду вона усміхнулася.

Справжньо.

Криво. Зло. Живо.

Іван відчув, як йому стало легше.

Потім із радіоканалу вийшов голос.

Жіночий.

Тихий.

Надто близький.

— Не садіть корабель.

Рея застигла.

— Хто це?

Голос повторив: