Дитячі спогади

Діти — щирі, відверті та чисті у своїх мріях.

Я не люблю згадувати дитинство. Не тому, що воно було поганим, а навпаки — тому, що воно було надзвичайно теплим, майже нереальним у своїй приємності. Дитинство пахне маминим борщем, татусевими парфумами, каштанами перед школою. Воно на дотик, як улюблена книжка про пригоди котів, як м’яка іграшка — подарунок від хрещеної, як плед, у який мене загортала мама, коли я хворіла. Дитинство на смак, як морозиво, те саме, яке я так любила. Дитинство — це фотографії, яких у мене не збереглося. Це мій найбільший біль і мовчазний крик. Дитинство залишилося лише у відчуттях…

Коли я дізналася, що в класі, де я працюватиму, є дитина, маленька дівчинка, яка пережила ще важчі події, ніж я… я плакала. Моє дитинство було прекрасним, її — зруйноване травмами. Я не знала, як дивитися на неї і не плакати. Як не плакати разом із нею, коли ми проходимо тему «Куди б ти хотів поїхати». Я дивилася на неї і не розуміла: як така маленька дівчинка може бути настільки сильною?

Ми, дорослі, програємо. Програємо дітям, які стають сильнішими за нас. Поруч із нею я — це та сама дитина, яка плаче, бо її м’яч закотився під машину. Я — дитина, яка не розуміє, що відбувається, куди бігти і що робити. Я — дитина, яка хоче, щоб прийшла мама і весь світ знову став яскравим. Я — дитина…

Я хочу повернутися туди, де в мене застуда, а мама готує чай із варенням. Хочу туди, де тато дає мені потримати кермо й, сміючись, називає мене Шумахером. Я хочу бути там, де пахне весною, шашликами, і чути, як друзі кличуть мене гуляти. Хочу туди, де все стабільно, і я точно знаю: завтра до школи не треба… канікули.