100 годин після

Дні були однакові: я їла, спала, трошки працювала, знову їла й спала. За три тижні на вулиці я була не більше двох разів. Батьки поїхали за кордон одразу, їм надали прихисток, і вони постійно присилали фото, хоч за них я не переживала. Буська ніби теж відійшла, гарно їла, бігала за мухами і мявкала на горобців за вікном. В цьому світі було все гарне, а негарною була лише я. Мабуть, побачив би мене тоді якийсь режисер, одразу дав би роль головного чудовиська. Але, якщо чесно, тоді мені не хотілося ані малюватися, ані вдягатися гарно. В душ сходила — і вже добре.

Все це завмерло після новини, що мене звільнили. Наша фірма закрилася через неможливість працювати в таких умовах. Я впала в яму переживань. Що робити? За що жити? Куди бігти? Тоді мене розтормошили друзі, яким, мабуть, набридло слухати від мене, що я нічого не хочу, мені нічого не треба. Мене почали витягувати на прогулянки, пити каву. Мені було важко, я заздрила. Чесно скажу, дійсно заздрила і люто злилася... я не розуміла, як так: тут життя йде, люди гуляють, сидять у кафе... а там, де залишилася моя душа, все завмерло... я не розуміла, чому так, і за що?

Я дивилася на всіх з такою болем і злобою, мабуть, люди це відчували як велику хмару над їх головою, що постійно гримить. Зараз мені соромно за такі емоції та думки, але тоді рана кровоточила дуже сильно. Кожен день друзі тягли мене в парки, в кафе, в магазини. Вони робили все, щоб я хоча б трошки почала дихати життям. Не скажу, що це одразу дуже допомогло, але трошки до тями я прийшла.

Розпочала новий шлях — пошук роботи. Це виявилося не так вже й складно. За три дні я мала сім співбесід і чекала результат. Ліпше стало й з квартирою: я купила декілька квітів, нову подушку, плед, свічки, а друзі привезли мені кавовий столик для антуражу. Мабуть, окрім батьків, яких я дуже люблю, я вдячна Богу — за таких друзів.