Перші відчуття

Я не знаю, коли це почалося. Мабуть, із першого дня.

Панічні атаки стали моїми постійними супутниками. Я не пам’ятаю, коли востаннє бачила об’ємні сни. Весь місяць пройшов, наче в тумані.

Я добре пам’ятаю, як поспіхом збиралася, не розуміючи, які речі брати, а які ні. Як металася в пошуках переноски, бо ніколи в житті не залишила б Буську. Пам’ятаю, як плакала, зачиняючи двері квартири. Це був найважчий день мого життя.

Я ще не зовсім розуміла, куди їду. Друзі знайшли мені квартиру, мали зустріти мене на вокзалі... А я хотіла вискочити з потяга й побігти туди, де залишилася моя улюблена подушка.

Я їхала з двома рюкзаками, сумкою й Буською, яка, бідолашна, була налякана ще більше, ніж я. У потязі нас було багато — діти, дорослі, бабусі й дідусі. Поруч зі мною сиділа жінка з маленькою дівчинкою. Мабуть, із усіх нас саме ця дівчинка й узагалі всі маленькі діти були найбільш спокійними. Вони навіть бавилися, сміялися…

Сім годин. Цілих сім годин. Тоді вони здалися мені вічністю.

Друзі зустріли мене на вокзалі, засипали питаннями, жаліли… А я просто хотіла впасти й лежати.

Квартира не була ідеальною. Їй було далеко до затишку, до мого дому. Мінімум посуду, постільна білизна, якийсь миючий засіб у ванній.

У перший день я просто спала. Цілий день.

Наступного дня вирушила до магазину: їжа для мене і Бусі, рушники, шампунь, нова улюблена чашка... Ледве дотягла все додому.

Перший тиждень я не виходила з квартири. Дивилася новини, фільми — і знову новини.

На третій день мене підкосила звістка: мій будинок зруйновано. Пряме влучення.

Мені здається, я навіть не плакала. Просто зависла, дивлячись в екран. Годину, дві...

У пам’яті спливало все: квіти на підвіконні, улюблена сковорідка, дзеркало у ванній, яке я так ретельно обирала, книги на полиці, улюблена шафа з речами... Усе це стояло перед очима.

Квартира ні в чому не винна. Вона дала мені прихисток. Але після всіх цих спогадів, після всього, що сталося, я не могла її полюбити.

Я була вдячна. Але не любила.